Очерет мені був за колиску...
Дмитро Фальківський
Очерет мені був за колиску;
В болотах я родився і зріс.
Я люблю свою хату поліську...
Я люблю свій зажурений ліс...
Що там тропики,
пишні пампаси?
Загляніть-но у пущу до нас!..
Я оддав-би за неї одразу
І Тибет,
і Урал,
і Кавказ...
А поліське похмуре болото?—
Пів-Полісся вода залила...
Тільки де-не-де хутір самотній,
Тільки де-не-де клаптик села.
Хоч у злиднях живемо,
у бруді,
Та привілля яке по весні,
Коли виставиш вітрові груди
І летиш,
і летиш на човні.
А вода і хлюпоче, і плаче,
Захлинається в лютій злобі.
Ну, скажіть, в кого серце гаряче
Як весну по весні не любить?
І укриють безкраї простори
Білокурі чайки і човни...
Тільки слухай, як води говорять
В буйнім заспіві свята весни.
Тільки слухай, як хвилі хлюпочуть,
Як нестримана повідь гуде:
Зайвий рух—
і за обрій заскочиш;
Зайвий рух—
і навік пропадеш.
А коли зарегоче негода,—
О, тоді не кепкуй із води...
Як для неї, чортяки, не вгодиш—
Ох, зазнаєш-же, брате, біди.
І втікаєш тоді яко мога,
Щоб скоріше на беріг з човном,
Бо ні віра в могутнього бога.
Ні чорти не поможуть все'дно.
Попокрутить тебе,
поповертить.
Зажене, де й Макар не бував:
Не одного закрутить до смерти,
Не одна пропаде голова.
Проковтнуть сивоусі тумани
В свою пащу тебе і човна.
І ніколи-
ніколи...
не встанеш
У болоті із глейкого дна.
А на ранок, як сонце прогляне,
Як затихнуть горласті вітри,—
Тільки хвилі гудуть неустанно
Й ряботинням болото ятрить.
Та на березі ходить, блукає
Півсела, заглядаючи в синь.
—Ну, а може таки приблукає
На човні чоловік, або син.
А пізніше:
плачі, голосіння...
А пізніше: жалоба в селі.
Не один... не одна на колінях
Лає бога святого без слів.
Так гартує природа до бою
Нас із самих малесеньких літ.
Ми зрослись, побратались з водою.
І живемо, як вміємо жить.
І не дивно, що любимо змалку
Буйну воду і буйні пісні...
Наше серце—
це серце рибалки,
А життя наше—
книга борні...
Про вірш
Гімн суворій і незбагненній стихії рідного Полісся, у якому органічно переплелися безмежне синівське замилування дикою природою та драматичне усвідомлення людського буття як безперервного двобою з водною стихією.
Історія
Вірш належить до поліського ліричного циклу Дмитра Фальківського (справжнє прізвище — Левчук), уродженця села Великі Лепеси поблизу Кобриня на Берестейщині. Поліський топос був визначальним нервом його творчості: поет, вирваний революційними вихорами у пролетарський Київ та втягнутий у вир літорганізацій («Комкосмос», «Ланка» — пізніше «МАРС»), повсякчас повертався серцем до первісних вод, боліт і туманів батьківщини.
Твір увійшов до доробку 1920-х років (зокрема публікувався в періодиці та репрезентував самобутню авторську книжку «Полісся», що побачила світ 1931 року). У добу бурхливої урбанізації та канонізованого соцреалістичного оптимізму поезія Фальківського вирізнялася похмурою неоромантичною вітальністю й непоказною правдою злиденного, однак внутрішньо вільного поліського побуту, далекого від кон'юнктурних гасел епохи.
Форма
Поезія написана анапестом (переважно тристопним із пірихіями та вільними надударними інтонаційними варіаціями), що віртуозно відтворює перекочування хвиль, розгойдування човна на стрімкій течії та нестримний плин весняної повені.
Строфіка базується на класичних чотиривіршах (катренах) із перехресним римуванням (абаб), де чергуються жіночі та чоловічі клаузули. Звукопис насичений алітераціями сонорних [р], [л] та шиплячих [ж], [ч], [ш], які акустично імітують шелест очерету, плескіт весняного водопілля та гудіння бурі.
Як читати
Поетичний світ розгортається від інтимно-біографічної сповіді («Очерет мені був за колиску») до міфопоетичного узагальнення людської долі. Автор відкидає романтичну екзотику («пишні пампаси», «Тибет, і Урал, і Кавказ») заради суворого й глибокого почуття до власного краю. Полісся постає амбівалентним простором: з одного боку — це чарівне весняне привілля та воля польоту на човні, з іншого — грізна безодня болота з «глейким дном», здатна поглинути безслідно.
Образ води персоніфікований: вона «захлинається в лютій злобі», «регоче» негодою, вимагаючи безумовного підкорення й витримки. Безпорадність людини перед стихією підкреслена марністю сакральних апеляцій («бо ні віра в могутнього бога, ні чорти не поможуть»), де на зміну канонічним молитвам приходить відчайдушне язичницьке прокляття вдів та матерів («лає бога святого без слів»).
Фінал твору підносить локальний рибальський досвід до рівня універсальної екзистенційної філософії: гартування небезпекою породжує особливий психотип («наше серце — це серце рибалки, а життя наше — книга борні»). У цьому відчувається поєднання неоромантичного культу випробування та фаталістичної стоїчності покоління Розстріляного відродження, чиє життя також виявилося трагічним балансуванням над смертельною прірвою.
Теми: Полісся і рідний край · людина і стихія · весняне водопілля · екзистенційна боротьба · неоромантизм · трагедія втрати