Чи ще співать? Чи вже доволі?..
Дмитро Фальківський
Чи ще співать? Чи вже доволі?..
Ні... Ні... Нехай дзвенять пісні,—
Нехай розносять їх по полю
Вітри заквітчані, рясні.
Нехай плетуть вінки з шипшини,
З весняних срібно-теплих злив,
Нехай в піснях від бурь спочину
Й забуду все, що пережив.
Хоч я втомивсь, хоч сил немає:
— Співать! Співать аж до кінця!..
Бо ще цвітуть весняним маєм
Твоє... моє... усі серця.
Бо ще пісні в нас силу будять:
Струмком стреми-ж струмок пісень.
Нехай в піснях зустрінуть люди
Прийдешній день, Комуни день.
Чи ще співать? Чи вже доволі?..
Співать! Співать аж до кінця!
Бо ще цвітуть волошки в полі,
Бо ще цвіте весна в серцях...
Збірка поезії "Обрії" 1927р.
Про вірш
Драматичний вірш-заклик про покликання поета й силу пісні, у якому внутрішня зневіра та втома долаються вольовим прагненням до оновлення й творчого виснаження заради прийдешнього.
Історія
Твір увійшов до другої поетичної збірки Дмитра Фальківського «Обрії» (1927), що засвідчила спробу поета вийти за межі гнітючої камерної елегійності до ширших суспільних горизонтів. Це був час активної діяльності літературного об'єднання «МАРС» (Майстерня революційного слова), коли митці шукали баланс між автономією художнього слова та викликами соціалістичного будівництва.
У цьому вірші відчутний постійний внутрішній діалог автора із самим собою та вимогами доби. Фальківський, чия лірика вирізнялася винятковою мелодійністю та щирістю, поєднує тут мотиви весняного віталізму з тогочасною ритуальною революційною лексикою, прагнучи знайти сенс власного поетичного буття крізь призму віри у світле прийдешнє.
Форма
Поезія написана класичним чотиристопним ямбом із чергуванням жіночих та чоловічих закінчень і перехресним римуванням (абаб), що забезпечує чіткий, ритмічно пружний крок вірша.
Ритмомелодика твору організована численними анафорами («Нехай...», «Бо ще...»), градаціями та риторичними запитаннями й вигуками, які створюють ефект ораторського монологу-самопереконування і відтворюють стрімку пульсацію живого мовлення.
Як читати
Вірш будується як напружена антитеза між фізичною та душевною виснаженістю автора («Хоч я втомивсь, хоч сил немає») і непереборною творчою стихією («Співать! Співать аж до кінця!»). Поетичне слово постає водночас і цілющими ліками («Нехай в піснях від бурь спочину»), і священним обов'язком митця перед іншими людьми.
Природний код поезії (вінки з шипшини, волошки в полі, весняний май) виступає втіленням незнищенної життєвої сили та весняного оновлення. Фінал твору гармонізує тривожне сумніття початкового питання, утверджуючи нерозривну єдність природи, поетичного співу та невмирущої надії людського серця.
Теми: покликання поета · подолання втоми · весняне оновлення · громадянська лірика · віталізм