І як зійде кривий молодик...
Дмитро Фальківський
І як зійде кривий молодик
На прибитій ногами стерні,—
Тільки серця сполоханий крик
Нагадає минуле мені...
Все пройшло, проминуло давно
Наче тінь, наче сон, наче мить,—
Та чомусь не забулось воно
І від спогадів серце болить.
О, часи мої, скорбні часи!
Червонійте як рани навік...
І спадайте в краплинах роси
На прийдешні століття нові.
Це-ж для них на жертовник часу
Стільки мук і невтішних ридань...
Хай століття нові принесуть
Яриною засіяну дань...
Може в ній, як у полі огні.
Наші сльози і кров зацвітуть,—
Та ніколи, ніколи мені
Моїх ран, моїх днів не забуть,
Не забуть, як стояла вона
Коло чорної ями тоді,
А навколо бліда тишина
Допрядала проміння бліді.
Хоч-би слово зірвалося з уст!
Хоч-би тінь непокори лягла!
Тільки серця надламаний хруст
І в очах невиразна імла...
Хто вона і за що—не питав,
Бо любив без вагання і слів
Ще тоді, як у синіх житах
Випадково в запіллі зустрів.
І так дивно здавалось мені,
Що я сам... моя власна рука
Ці зав'язані очі сумні
Розстріляє ударом курка...
Все пройшло, проминуло давно,
Наче тінь, наче сон, наче мить.
Тільки спогадів буйне вино,
Тільки серце ще й досі болить.
А коли перебіг молодик,
Ніби срібний дзвінкий водограй
Синій вогник до ночи приник
Та дитяче розгублене:—Ай!
І хотілось до болю тоді
Закричати на всесвіт:—Агові
Прощавайте, літа молоді,
І розстріляна перша любов!
О часи мої, скорбні часи!.,
Наче сон, наче мить, наче тінь. .
Хай у вашій кривавій росі
Ярина для нових поколінь
Може в ній, як у полі огні,
Наші сльози і кров зацвітуть, —
Та ніколи, ніколи мені
Моїх ранених днів не забуть.
І як зійде кривий молодик.
Наче срібний дзвінкий водограй,
В моїм серці ще й досі той крик,
Те дитяче розгублене:
—Ай!
Про вірш
Драматична балада-сповідь про трагічний розлам людської душі в полум'ї громадянської війни, де революційний обов'язок стикається з незнищенним почуттям першого кохання.
Історія
Вірш належить до раннього періоду творчості Дмитра Фальківського (справжнє прізвище — Левчук), поета трагічної долі, розстріляного чекістами у грудні 1934 року за сфабрикованою справою. Переживши криваві катаклізми Першої світової війни та визвольних змагань і маючи власний суперечливий досвід служби у червоних формуваннях, поет переніс на сторінки творів гострий психологічний біль братовбивчого протистояння.
Твір органічно входить у річище неоромантичної та експресіоністичної лірики 1920-х років, тематично суголосної «Новелі тюремного шефа» чи творам Миколи Хвильового («Я (Романтика)»). Для літературної організації «Ланка» (згодом МАРС), активним діячем якої був Фальківський, мотив морального надриву, розчарування в ідеалах насильницької утопії та ціни революційного вибору був однією з провідних світоглядних домінант.
Поезія побудована як розгортання травматичного ретроспективного спогаду: через роки ліричний герой знову переживає невимовний жах моменту, коли власноруч мусив виконати смертний вирок над полоненою дівчиною, котру щиро кохав.
Форма
Вірш написано чотиристопним ямбом із чергуванням пірихіїв, що надає монологу схвильованого, сповідального й водночас пульсуючого ритмічного руху. Перехресне римування (абаб) із чергуванням чоловічих і жіночих клаузул увиразнює чіткість композиційної побудови.
Особливого емоційного напруження поезії надає кільцева композиція та рефренні повтори образу срібного «кривого молодика», поєднані з лаконічною прямою мовою й пронизливою звуковою кульмінацією — відлунням розгубленого зойку «Ай!».
Як читати
Центральний конфлікт твору — непоправний розрив між безособовим кривавим «жертовником часу» й живою людською душею. Образ молодика, що постає «ніби срібний дзвінкий водограй», контрастує із похмурою темрявою страти коло «чорної ями», підкреслюючи онтологічну байдужість природи до людської трагедії.
Образ страченої коханої оповитий скорботною цнотливістю: «бліда тишина», «невиразна імла» в очах і дитяче беззахисне безмов'я утворюють образ невинної жертви, принесеної в ім'я примарного майбутнього. Зав'язані очі й надламаний серця хруст роблять ліричного суб'єкта не переможцем, а довічно скаліченим катом власного щастя.
Трагічна іронія виявляється у зверненні до «нових століть»: навіть сподівання, що криваві сльози проростуть благословенною яриною для прийдешніх поколінь, не здатне виправдати насильство й загоїти душевну рану самого героя, у серці якого навіки закарбувався фатальний вистріл.
Теми: громадянська війна · втрачене кохання · трагедія вибору · пам'ять і каяття · ціна революції · мотив смерті