Пройшли сумніви і вагання...

Дмитро Фальківський

Пройшли сумніви і вагання,
Пройшли як сон, як сивий дим,
Як перший запал молодий,
Як тінь забутого кохання.
Ах, день один... один лиш день
Серед борів своїх пожити...
О, скільки міг-би я створити
Легенд нових, нових пісень!..
Та знаю я, що вже ніколи
В своє Полісся не прийду,
Не вдарю пісню молоду
Об синь гаїв, болот і поля.
Не жди-ж, мій батеньку, мене
І ти. від злиднів жовта, мати:
У чаднім місті кострубато
Спалю життя своє сумне.
І вже мої ніколи ноги
Не вмиють роси осоки,
І не впаде мій спів стрункий
На перехрещені дороги...
Мені тут сумно, сумно так...
На скронях—ніби мох на соснах.

І сниться хата, в хаті кросна,
І лід роздертий в болотах.
...Весна... Болото розлилось,
І певне батько мій в човні
Гайса... і шле привіт весні
Своїм розчубленим волоссям...
Мабуть, не раз пожалкував.
Що син підручним більш не буде...
Змете не раз сльозу на груди
Його порепана рука.
І скаже, глянувши на воду:
— Ото-б удвох вловили рибки!
А мати дивиться крізь шибку
І жде... і жде синка з походу...
А хто-ж, матусенько моя,
Тепер цівки для тебе суче
Під посвист веретен співучий,
Під тихі шуми у гаях?..
Мабуть, ніхто, матусю'мила...
Бо сина вже нема... нема...
І туга біла, як зима.
Спадає на полотна білі...
Скажи: чи й досі ще рука
Твоя нитки тонкі виводить,

І чи в очах ще й досі води
Злилися в посмішку струмка?..
А пам'ятаєш, як колись?..
Було мороз у вікна клепле.
А в нас у хаті тепло, тепло.
І співи смутком повились...
А ти. зігнувшись коло печи.
Сидиш на лаві і прядеш,
І смолоскип пасмо руде
Поклав тобі на щуплі плечі...
Дзюрчить, співа веретено
Немов істота невмируща,
Йому вторить одвічна пуща
За манюпусіньким вікном.
Або голодний вовк понуро
Під самі вікна заскавчить...
І встане батько мій, на мить
Суворі брови зниже хмуро.
Візьме рушницю й на подвір'ї
Кудись у далечінь пальне...
І стріл розсиплеться як пір'я,
І вовчий сміх на мить засне.
Лише на мить, бо за хвилину,
Немов придушені плачі,

Назустріч зорям уночі.
Виття вовків ще дужче лине.
Бувало й так, що цілу ніч,
Коли туман гаї обгорне,
З рушниці батько в безвість чорну
Світив весь час крихкі вогні.
Тоді ти в хаті світ гасила
І поглядала на Христа,
І з кожним пострілом уста
Свої до уст моїх тулила.
А луни нам несли з гаїв
Рушниці батьківської кашель,
І буйно билось серце наше
Під плач поранених вовків.
І так тремтіли ми до ранку,
Аж поки ніч не догорить,
Аж поки заспані бори
Загомонять у нас на ганку.
Скажи: чи-ж можу я забуть
Твої зелень-зелені очі
І цокот веретен сорочий,
Туманів сиву каламуть?
Скажи: чи-ж можу я забути
Ті ночі, жахом перевиті,—

Що так вросли, мов корінь жита,
У мізок мій, у кров, у груди?
І може через те, що зріс я
Під завивання, плач вовків
Отам, де гай чоло вклонив,—
Я став співцем свого Полісся...
І жаль такий до сліз, до болю.
Що більш додому не прийду,
Не вдарю пісню молоду
Об синь гаїв, болот і поля...
Тепер я зовсім вже не той,
Яким мене ти, мамо, знала:
Забув про постоли і сало,
Вдягнувши "джимі" і пальто...
Та не забув тебе і пущу
І батька зморщене чоло,
І до хатини за селом
Мене все тягне дужче й дужче.
Ха-ха! Який я став смішний.
Ото-б тобі тепер побачить,
Як син твій, харцизяк ледачий.
Складає віршики весні.
І силоміць в поети суне:
—Так, знай, мов, наших чабанів! —

Навчився бренькати пісні
І рвати порвані вже струни.
І жаль такий, до болю жаль,
Що більш додому не прийду,
Не вдарю пісню молоду,
Щоб аж сміялась синя даль...
Не жди-ж мій, батеньку, мене,
І ти, від злиднів жовта, мати:
В далекім місті кострубато
Згорить життя моє сумне.

Про вірш

Прониклива елегія невигойного болю та ностальгії, побудована як драматичний внутрішній монолог урбанізованого маргінала-інтелігента, приреченого на відчуження в чужому місті та вічну розлуку з батьківською поліською оселею.

Історія

Твір написаний у 1926 році в період інтенсивної літературної праці Дмитра Фальківського в Києві, коли він входив до опозиційного угруповання «МАРС» (Майстерня революційного слова) разом із В. Підмогильним, Є. Плужником, Б. Антоненком-Давидовичем та Т. Осьмачкою. Поезія є осердям автобіографічної та психологічної рефлексії автора, для якого переїзд до столиці став екзистенційним надломом.

У цьому вірші з граничною щирістю зафіксовано драму селянського сина, який одягнув міське пальто та «модні» туфлі-«джимі», проте не прижився у радянському раціоналістичному місті. Розрив родинного зв’язку із Західним Поліссям (яке після Ризького миру 1921 року відійшло до міжвоєнної Польщі) надавав цій елегії додаткового трагічного виміру: кордон остаточно перетнув шляхи повернення до батька й матері.

Форма

Вірш написаний чотиристопним ямбом із чергуванням пірихіїв, що надає монологу сповідальної розмовності, динаміки живої оповіді та плавної меланхолійної пісенності.

Композиційно твір членується на строфи-катрени з перехресним (і подекуди кільцевим або вільним) римуванням. Інтонаційний малюнок багатий на риторичні фігури, психологічні паузи, обірвані фрази, рефрени («не вдарю пісню молоду об синь гаїв, болот і поля»), а також гіркі автоіронічні вигуки, що руйнують патетику й оголюють відчай.

Як читати

Конфлікт твору ґрунтується на виразній просторово-ціннісній антитезі: задушливе, чуже, «чадне місто», де ліричний герой змушений «кострубато спалити життя», протистоїть майже сакралізованому мікрокосму поліської хати. Затишок батьківського вогнища увиразнюється через тактильні й зорові деталі: скрип кросен, тонкі нитки на лаві, руде пасмо смолоскипа на щуплих материнських плечах, запах сосни й завірюхи.

Образ рідного дому виписаний крізь призму первісної міфології виживання. За вікном чатує дика пуща і виють поранені вовки, батько стріляє в морок ночі, а мати тулить вуста до вуст дитини, шепочучи молитви перед образом Христа. Цей архетип захищеного родинного гнізда посеред ворожої нічної пітьми є найсильнішим емоційним нервом тексту: саме серед цього вовчого виття й визріло покликання бути неповторним «співцем свого Полісся».

Фінал пронизаний трагічною самоіронією та усвідомленням власної приреченості. Набутий статус поета («харцизяк ледачий... складає віршики весні») постає в очах героя майже блюзнірською зрадою важкої селянської праці батьків. Пророче передчуття власної загибелі в далекому місті виявилося страшною життєвою правдою: у грудні 1934 року Дмитро Фальківський був розстріляний у підвалах Жовтневого палацу в Києві за сфабрикованим звинуваченням.

Теми: туга за батьківщиною · материнська любов · місто і село · екзистенційний надлом · доля поета · ностальгія і пам'ять

Усі поети