В гуцульській хаті на печі...
Дмитро Павличко
В гуцульській хаті на печі
В куточку сушиться пшениця
На калачі.
На тій пшениці удовиця,
Немов на подушчині, спить.
Їй сниться, що її обличчя
Покрила віспа
(То зернятка вдавилися в лице).
І хоче змить
Вона рябеньку шкіру, та не може.
Метнулася до дзеркала — біда!
О, скільки на щоці тих чорних ямок!
Не варто жити! Вибігла на ґанок —
І до колодязя... Вода
Відбила знов огидні решетини.
Вдова стає на кам'яні цямрини...
Кінець... і прокидається,
В люстерко загляда,
Стирає із чола, як піт, зернини
І посміхається...
Забула, що у неї скроні сиві...
Які не раз бувають сни щасливі!..
1965
Про вірш
Психологічна новела у віршах про стару гуцульську вдову, якій сниться жахливий сон про спотворене обличчя, а пробудження дарує їй мить щастя.
Історія
Вірш датовано 1965 роком — періодом, коли Дмитро Павличко активно розширював жанрові межі своєї лірики, звертаючись до сюжетних, новелістичних форм. Прикарпатське, гуцульське середовище, рідне для поета, дає йому матеріал для психологічно точних замальовок.
Твір продовжує традицію української поезії, що уважно вдивляється в долю простої людини, зокрема самотньої жінки. Деталі гуцульського побуту — піч, пшениця на калачі, колодязь із кам'яними цямринами — надають тексту етнографічної достовірності.
Форма
Вірш написано вільним ямбом із рядками різної довжини та нерегулярним римуванням. Така форма дозволяє поєднати оповідь із драматичною напругою: короткі рядки («Кінець...», «Біда!») різко обривають ритм, передаючи паніку сну.
Рими з'являються вибірково (печі — калачі, пшениця — удовиця, біда — вода — загляда, решетини — цямрини — зернини), здебільшого в ключових моментах сюжету. Наприкінці вірш завершується суміжною римою «сиві — щасливі», яка звучить як ліричний висновок.
Як читати
Сюжет розгортається на межі реальності й сну. Удовиця спить на пшениці, що сушиться на печі, і зерна вдавлюються в її обличчя. Уві сні вона бачить себе спотвореною віспою, тікає до дзеркала, до колодязя — але і вода «відбила знов огидні решетини». Відчай доводить її до краю: «Не варто жити!».
Кульмінація — пробудження: жінка заглядає в люстерко, стирає з чола зернини, «як піт», і посміхається. Жах виявляється лише сном, і звичайне обличчя постає даром.
Найглибша деталь фіналу — «забула, що у неї скроні сиві». Радість пробудження така сильна, що старість і самотність на мить зникають. Підсумкове «Які не раз бувають сни щасливі!» звучить із ніжною іронією: щасливим виявився саме страшний сон, бо після нього звичайне життя здається прекрасним.
Теми: доля жінки · сон і реальність · краса і старість · гуцульський побут · радість буття