Білий мармур, ніж зі сталі,
І блискучий молоток…
Хутче, хутче! Далі й далі!
В білий мармур цок та цок!
Може, вирізьбиш істоту,
Даш їй розум, почуття;
Може, з крапель твого поту
Ти створиш нове життя.
Може, знайдеш в ній розгадку
Власних болів і страждань,
Глибину свого упадку,
Далечінь своїх зітхань.
1919
Вірш-заклик до митця-скульптора: різьбити мармур без упину, бо у створеному образі може народитися нове життя і відкритися розгадка власних страждань.
Вірш датовано 1919 роком — часом найактивнішої символістської творчості Дмитра Загула, коли вийшли його збірки «З зелених гір» (1918) і «На грані» (1919). Цей період збігся з бурхливими подіями Української революції, і тема творення нового життя набувала в поезії особливої гостроти.
Образ скульптора, що оживлює камінь, відсилає до античного міфу про Пігмаліона. У Загула він набуває символістського змісту: мистецтво не лише відтворює світ, а й допомагає митцеві пізнати себе.
Вірш написано чотиристопним хореєм — енергійним, ударним розміром, що імітує ритм роботи різця й молотка. Звуконаслідування «цок та цок» прямо підкреслює цей ритм.
Три катрени мають перехресне римування (сталі — молоток — далі — цок). Анафоричне «може» у другій і третій строфах творить градацію надій, що поглиблюються від створення істоти до самопізнання.
Перша строфа — динамічна, майже кінематографічна: білий мармур, сталевий ніж, блискучий молоток і нетерплячі вигуки «Хутче, хутче! Далі й далі!». Творчість постає як напружена праця, що не терпить зупинки.
Друга строфа відкриває мету роботи: митець може вирізьбити істоту, дати їй «розум, почуття» і створити «нове життя» з крапель власного поту. Мистецтво мислиться як акт творіння, наближення людини до божественного.
Найглибша третя строфа повертає погляд досередини: у створеній постаті митець може знайти «розгадку власних болів і страждань», «глибину свого упадку». Скульптура стає дзеркалом душі, а творчість — способом самопізнання.
Теми: творчість і митець · праця як творіння · самопізнання · мистецтво і життя · страждання