“Десь високо над землею…”
Дмитро Загул
Десь високо над землею носить доля наше щастя,
Та ніколи нам не вдасться опинитись там.
Ми споріднені з землею, розрослися в ній корінням,
Ми лиш котимось камінням… Не злетіти нам.
Десь за тридев’ятим морем, тридев’ятою горою
Під заклятою скалою спить крилатий змій…
Як потвору ту поборем, то розлучимося з горем,
Наше щастя метеором спалахне, як стій…
Якби крила в нас орлині, якби очі соколині,
Того змія в цій хвилині ми знайшли би там…
Та — даремно: ми безсилі, ми глухі, сліпі, безкрилі, —
Свого щастя до могили не здобути нам…
***
Про вірш
Музичний роздум про нездійсненність земних прагнень, містичний смуток та пошук духовної гармонії серед тривожних історичних бур.
Історія
Поезія належить до збірки «З зелених гір» (1918) або «На гранях» (1919) Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.
У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.
Форма
Метрична основа тексту: модерністський тонічний дольник. Гнучка ритмічна структура з виразними значеннєвими цезурами та звуковими паузами.
Строфічна організація, підпорядкована зміні ліричного настрою та смисловим акцентам. Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.
Як читати
Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («Десь високо над землею носить доля наше щастя»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.
Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («Як потвору ту поборем, то розлучимося з горем»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.
Завершення вірша («Свого щастя до могили не здобути нам») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.
Теми: символізм · інтимна лірика · пам’ять і доля народу · краса і гармонія