Дівоча туга

Дмитро Загул

Голосом горлиці
серце туркоче –
тремтить, як оголена
гілка в гаю…
О моє бідне,
стурбоване серце,
як зустрічаєш ти
весну свою?

Біле, пругке
моє тіло дівоче –
блискуче, мов перший сніг,
зворухнулося,
затріпотіло,
як перший листок молодий…
Затремтіли тонкі волоконця
щонайтонших нервів моїх.

Од променів сонця
розтанув мій сніг,
і тоскно, і млосно,
і тужно мені…
Скажи ж мені, весно,
чим напоїла ти,
чим отруїла ти
нерви мої?

Весно! Ти – жінка –
хитра, як ми.
Ти чарівниця землі.
Ти знаєш-розгадуєш
мрії дівочі,
ти одкриваєш
серця молоді…
Зраджуєш всі таємниці мої.

Ми чуємо, знаємо
владу твою.
Весело грають потоки,
стелиться ряст у гаю,
уверх підіймаються соки –
і всі ми спросоння,
мов п’яні, блукаємо –
і я не твереза
з постелі встаю…

Горять мої щоки,
хвилюється грудь…
До кого зітхають,
кого вони ждуть?
Непевна ти, весно,
заплутана, весно, –
темна-таємна
твоя каламуть!

Сполохано слухаю я,
підвівши здивовані очі,
як б’ється півсонна земля
в обіймах гарячої ночі.

І всі ми дівчата в цей час
неспокій тамуємо в грудях…
О весно! Це ти серед нас
шумиш і в деревах, і в людях.

Я змучена, стомлена –
ночі не сплю,
мов непритомна,
з постелі встаю –
чогось моя воля надломлена.
Я не встою… я не встою…
Прийде буряний вихор,
закрутить душу мою.

Туга наповнила
трави та квіти,
соком червоним
забарвила кров, –
а все, що прекрасне,
що любе на світі, –
то все через тугу,
весну і любов.

Як радісно в серці
відчути весну,
почути замріяний голос,
що кличе кудись!
Кохати, зітхати до когось
і вабити в маревах сну
злеліяний образ,
що мусить явитись колись.
Приходь!
Для тебе розвилась
дівоча краса!
Приходь!
Прозплелася пахуча коса.
Приходь!
До грудей прихились головою!
Я тужу за тобою…
Приходь!

Щодня – все ближче старість,
Щодня – все ближче осінь…
Приходь! Я довго жду.
Доки журчать потоки,
доки палають щоки, –
приходь! Я жду, я жду!
Щодня ми старієм і в’янем –
приходь, доки серце в цвіту!

Голосом горлиці
серце туркоче,
тремчу, як оголена
гілка в гаю…
О розхвильоване
серце дівоче!
Хто заколише
тугу твою?