Дифірамб водоспаду

Дмитро Загул

Води і люди!
Ви вічний, могутній рух!
Нестримні діти природи,
Спонука спонук.
Ви – дух!
Ви – сила!
Води і люди.

Ні гори, ні скелі
Не стримають ваших
Стромих доріг,
Не вдержать навальний ваш біг –
Ні простори пустелі,
Ні примари богів угорі
На хмарній небесній стелі.

Не вдержаться гори,
Де ваша сила пройде, –
Звузяться сині простори,
Бог упаде, –
А рух ваш не згасне ніколи,
Ніколи!..
Ніде!..

Перед променем вашим –
Кришиться криця,
Кремінь, граніт, –
Перед поглядом вашим –
Зникає запона тисячоліть, –
Перед голосом вашим –
Мовчання смерті стоїть, –
Розкрите – одверте.

О водоспаде,
Танцюристе перлистий!
Зі свого стрімкого
Водяного стовбура
На твердому пні
Ти вічно цвітеш свій танок
До сухої землі,
Мільйонами струнних гілок –
Міріадами перлів-квіток.

Оддаєшся траві,
Кропиві отруйній
Над рівчаками доріг,
Гониш стрункі водограї
Соковито-зелених пальм догори.
Мерзне дрібна незабудка
В холодній твоїй росі,
А сіра маслина –
Дерево Сходу –
Мідяними помпами-смоками
Висикає твій сік,
Вічний коханку землі.

Отже ж і я, –
Я, твій безсмертний коханець,
Люба земле моя,
Розіллюся потопою-зливою
На просторах твоїх
І нестримною повіддю
Людство заплю.
Донизу!
До низу з верхів самоти!
Додолу!
Додолу лети,
Буйний Дунаю!
Шумом кохання
В долах розтану,
На скелях високих
Оком своїм
Глибінь долин я зміряю.
Розженусь, розбіжусь –
І в море голів увіллюсь,
Де злидні,
Де горе нужденних.

До темних провалів,
Поборених, зморених,
Закутих, пригноблених,
До сірих пустель,
До безодень безплодних,
До безкраїх степів-бідняків,
До задимлених гаваней вигнанців –
Скрізь розіллюсь,
Зіллюся з морем
Зітхань і сліз.

Униз! Униз!
До скам’янілого глибу,
В засохлу скибу,
Водоспаде, спустись!
Мусиш слухатись
Вічного трибу:
Униз! Униз!

Хто роздаровує силу свою,
Непомітно стає багачем.
Каскадами вуст,
Джерелами очей
Дарунуки свої розіллю –
Я велику любов
Уночі роздаю.

Беріть мою силу!
Беріть її!
Дарую, що маю, –
Свою любов!
Буду розтрачуватись до краю,
Знову і знову,
Бо знаю я:
Невичерпні глетчери землі,
Невичерпні джерела серця!

ІЗ ЗБІРКИ “МОТИВИ”, ДИФІРАМБИ, 1925 р.

Про вірш

Символістське переосмислення буковинських карпатських пейзажів: бурхливий Черемош і зелені верховини як живі метафори людської туги та прагнення недосяжного ідеалу.

Історія

Поезія належить до «Мотиви» Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.

У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.

Форма

Метрична основа тексту: модерністський тонічний дольник. Гнучка ритмічна структура з виразними значеннєвими цезурами та звуковими паузами.

Строфічна організація, підпорядкована зміні ліричного настрою та смисловим акцентам. Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.

Як читати

Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («Води і люди»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.

Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («До низу з верхів самоти»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.

Завершення вірша («Невичерпні джерела серця») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.

Теми: символізм · природа і людина · життєствердження · інтимна лірика · творче покликання

Усі поети