Гімн-прокламація

Дмитро Загул

Благословенний піт,
Благословенний труд,
Благословенна рука
Трудівника.
В поті чола здобуваємо хліб, –
Надії його не дадуть.
Ти до праці прилипла,
Як той поліп,
Роботяща людино,
Ти працювати привикла.
Хто не працює – той осліп,
Бо праця – добро єдине.
Хто не працює – хай гине.
Товаришу мій, селянине,
До твого серця – про спільну працю –
Я, співець України,
Складаю оцю прокламацію.
Я – твій найближчий друг,
Що дбає про спільне добро,
Хоч у тебе знаряддям коса і плуг,
А в мене – папір і перо.
А третій між нами – брат-робітник,
Що змалку до молота звик,
Своїми руками в крицю б’є –
І плуг, і перо він кує.
В поті чола здобуваємо хліб.

Як тільки злізе останній сніг,
Висушить сонце болото,
Виходь, селянине, на свій переліг,
Виходь на роботу.
Цупко обіруч тримайся чепіг,
Не шкодуй ні рук, ані ніг,
Ні м’язів, ні поту.
Ори!
Сій!
Жито, ячмінь і пшеницю
І жди благодаті-дощу згори,
Повен надій
На врожай, на сторицю.

Благословенний плуг і коса
І вчасна на полі роса,
Що зернистий вирощують сніп,
Благословенний труд,
Благословенний піт.
В поті лиця здобувається хліб.

Вставай до сходу сонця,
Виходь надвір –
Дивися, як бліде вогонь сузір,
Погоду вгадуй і мір,
Дивися, кільчиться, сходить
Посіяне зерно.

І вір –
Уродить воно –
Не тільки твоїй рідні,
Не тільки твоїй сім’ї,
Не тільки для твого дому,
А більше нікому –
Ні.
Плід матері землі –
Зусиль і твоїх і моїх –
Для тебе,
для мене,
для всіх.

Хай хвилюється колосом лан –
Ти доглядач, робітник того лану,
Ти сторож його, а не пан –
Ми покінчили з панами.
Ти зерен не кільчив,
А сонце і дощ.
Не ти зогрівав його,
Праця – тільки твого.

Хай не зменшається сила
Могутнього плеча,
Щоб доля на поле твоє не носила
Вогню і меча.
Доглядай добра землі.
Ти вартовий, ти не пан.

Хай зникне з голови твоєї
Той власницький дурман.
Хто має більше, як треба,
Той, певне, грабіжник.

Хто хліба голодним не дасть –
Той братовбивця.
Дивися, мій брате,
Щоб ти біля поля і хати
Зі спільнох стежки не збився.

Дрога єдина, дорога одна
У селянина і робітника:
Кривдників-трутнів між нами нема,
Бо в кожного з нас роботяща рука.

Праця, любов і знання –
Одвіку трійця свята.
А наша спільна мета –
Праці всесвітнє єднання.

Не вічний розклад,
Не розбрат,
Не ворожнеча і не війна.
Наша мета – не та.

Наша мета свята,
Прославлена здавна,
Світла і славна –
Спільне єднання
Праці, любові і знання.

Будь не рабом,
Громадянином будь.
Слухай, читай
Слово моєї любові
І руку свою подай
Співцеві-робітникові.

Благословенний піт,
Благословенний труд.
Благословенна рука
Робітника.
Хай буде наша трійця свята:
Праця, любов і знання.
Їхнє єднання – наша мета.

1920. ІЗ ЗБІРКИ “НАШ ДЕНЬ”, ЖОВТНЕВИЙ ВИХОР

Про вірш

Символістське переосмислення буковинських карпатських пейзажів: бурхливий Черемош і зелені верховини як живі метафори людської туги та прагнення недосяжного ідеалу.

Історія

Поезія належить до «Наш день» Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.

У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.

Форма

Метрична основа тексту: чотиристопний хорей. Енергійний, маршово-наспівний хорей із виразним фольклорно-романсовим ритмомелодійним ладом.

Стрункі чотиривірші з чергуванням відкритих і закритих рим. Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.

Як читати

Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («Благословенний піт»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.

Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («Ти доглядач, робітник того лану»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.

Завершення вірша («1920. ІЗ ЗБІРКИ “НАШ ДЕНЬ”, ЖОВТНЕВИЙ ВИХОР») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.

Теми: символізм · осіння елегія · життєствердження · інтимна лірика · елегійна туга

Усі поети