Голубонько мила, не сердься,
Читаючи скарги мої,
Бо кождий удар мого серця
Про тебе говорить мені.
Тобою живе моя пісня, –
Ти кождої пісеньки ткань.
Голубонько мила, не смійся
З моїх нерозумних зітхань!
О, якби ти тільки кохала,
То ти не сміялася б, ні!
А вкупі зі мною зітхала,
Читаючи скарги мої.
Голубонько мила, не сердься,
Що тужно по струнах я б’ю;
Ті струни тужливого серця
Виспівують тугу мою.
ІЗ ЗБІРКИ “З ЗЕЛЕНИХ ГІР”, З ЦИКЛУ “ЛІРИКА ІІ”
Музичний роздум про нездійсненність земних прагнень, містичний смуток та пошук духовної гармонії серед тривожних історичних бур.
Поезія належить до «З зелених гір» Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.
У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.
Метрична основа тексту: чотиристопний ямб. Карбований, текучий чотиристопний ямб із багатством пірихіїв, що надає мовленню пісенної легкості.
Чотиривірші (катрени) із перехресним римуванням (абаб). Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.
Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («Голубонько мила, не сердься»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.
Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («О, якби ти тільки кохала»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.
Завершення вірша («Виспівують тугу мою») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.
Теми: символізм · природа і людина · інтимна лірика · творче покликання