Із буйнесеньким вітром в погоні
Я до милої ввечері біг, –
Мов несли мене бистрії коні,
Під собою не чуючи ніг.
Моє серце, як лист, затремтіло,
Як в садочку побачив її, –
А вона невесела сиділа
І не глянула в вічі мені.
Лиш голівку склонила в долоні,
Похилилась, як в лузі лоза,
Задрижали устонька червоні,
А по личку скотилась сльоза.
ІЗ ЗБІРКИ “З ЗЕЛЕНИХ ГІР”, З ЦИКЛУ “ЛІРИКА ІІ”
Глибока символістська елегія про двоїстість світу, поклик незримої вічності та трагічну самотність душі на межі двох епох.
Поезія належить до «З зелених гір» Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.
У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.
Метрична основа тексту: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із плавним хвилюванням строфи й глибоким мелодійним подихом.
Катрени з перехресним римуванням, розраховані на розспівне читання. Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.
Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («Із буйнесеньким вітром в погоні»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.
Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («І не глянула в вічі мені»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.
Завершення вірша («А по личку скотилась сльоза») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.
Теми: символізм · природа і людина · інтимна лірика · елегійна туга