Марія і мара
Дмитро Загул
Чи не марні марю мрії,
Коли стільки вже століть
Постать матері Марії
Тут примарою стоїть.
Ледве чутно скорбний голос:
“Я примарою умру!”
В мене й серце розкололось
На Марію і Мару.
З них одна стоїть марою
Під раменами хреста,
Друга гострить ясну зброю
Вирушати на міста.
З гордим прапором Марута
Серед натовпу пливе:
Пропадай, стара отруто!
Ми п’ємо вино нове!
Скорбно слухає Марія
Ще нечуваних пісень:
Переможна наша мрія!
Великодній день.
І мені, як часом сниться
Зойк заплаканих зозуль;
Та ясніше сяє криця
Під ударом куль.
Марно марили ми досі
Про Марію, про одну!
Дві, як сестри, русокосі –
Вийшли разом на війну.
Серце стримати не може
Враз утіхи і жалю.
Може, друга переможе
Тугу страждущу мою.
І загоїть давні болі
Поневолених людей.
І розвіється на волі
Сум Марії віковий.
ІЗ ЗБІРКИ “НАШ ДЕНЬ”, З ЦИКЛУ “СУРМАЧ”, 1917.
Про вірш
Музичний роздум про нездійсненність земних прагнень, містичний смуток та пошук духовної гармонії серед тривожних історичних бур.
Історія
Поезія належить до «Наш день» Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.
У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.
Форма
Метрична основа тексту: чотиристопний хорей. Енергійний, маршово-наспівний хорей із виразним фольклорно-романсовим ритмомелодійним ладом.
Стрункі чотиривірші з чергуванням відкритих і закритих рим. Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.
Як читати
Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («Чи не марні марю мрії»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.
Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («Ще нечуваних пісень»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.
Завершення вірша («Сум Марії віковий») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.
Теми: символізм · життєствердження · інтимна лірика · пам’ять і доля народу