Марійка

Дмитро Загул

І
В вечірню, химерну годину,
Як обрій гине в імлі,
Не раз без руху застигну,
І тужно стане мені.

Згадаю зимовий вечір
І фастівський вокзал,
Здригнуться од холоду плечі,
А в серце ввіп’ється жаль.

І встане знову в уяві
Той дев’ятнадцятий рік –
Розправи, пожежі криваві
І сотні мерців, калік…

Тоді я зустрів на пероні
Дівчину, просту таку…
Вона, як ще були червоні,
Служила в “Більшовику”.

Наше далеке знайомство
Недовгий тривало час, –
Вона розмовляла просто
І дзвінко сміялась не раз.

Сьогодні знову під вечір
Чогось пригадав її –
До речі чи не до речі,
Дозвольте вповісти мені.

ІІ
У Фастові на вокзалі
Марійка з “Більшовика”
Сиділа в третій залі,
Чекала дзвінка.

Не була вона більшовичка –
Дівчина, просто така…
Мізерна, невеличка…
Коректорка з “Більшовика”.

Вертала до Києва з дому,
З Волині, із села,
А в ногах відчувала втому, –
З Житомира пішки йшла.

На лівім боці звисала
Торбинка, як у калік, –
Шматочок хліба і сала
Загорнуто в “Більшовик”.

В залі блищали погони
Денікінських сіпак,
Обличчя п’яні, червоні,
А очі – вовкулак.

Марійка вийняла сало
З торбинки і хліба шматок;
Розклала і снідати стала,
Доки не вдарить дзвінок.

Враз за її плечима
Гримнув підпилий крик –
Один з офіцерського чина:
“Ти відіш? Більшовик!”

ІІІ
В Фастові на семафорі
Схитнувся маленький труп –
Вітри, мов собаки хворі,
Виють, в дротах гудуть.

Бийте, вітри, телеграму
Туди, в волинське село,
Сповістіть рідню про драму,
Де снігом труп занесло.

Дзвоніть у світи червоні,
Хай знають пригоду сумну,
Хай прийдуть, як буйні коні,
І розпорошать зиму.

У Фастові, на вокзалі,
Розітнувся третій дзвінок, –
Потяг вирушив далі,
А в ньому сотні жінок.

Тільки одна Марійка
Сама залишилась тут…
Кров на замерзлих рейках,
І на семафорі труп.
……………………………….

Як їду до Білої Церкви
І фастівський бачу вокзал, –
Згадаю обличчя мертве,
І в грудях загрузне жаль.

ПОЗА ЗБІРКАМИ. POESIA MILITANS

Про вірш

Глибока символістська елегія про двоїстість світу, поклик незримої вічності та трагічну самотність душі на межі двох епох.

Історія

Поезія належить до збірки «З зелених гір» (1918) або «На гранях» (1919) Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.

У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.

Форма

Метрична основа тексту: чотиристопний хорей. Енергійний, маршово-наспівний хорей із виразним фольклорно-романсовим ритмомелодійним ладом.

Стрункі чотиривірші з чергуванням відкритих і закритих рим. Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.

Як читати

Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («В вечірню, химерну годину»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.

Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («Загорнуто в “Більшовик»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.

Завершення вірша («ПОЗА ЗБІРКАМИ. POESIA MILITANS») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.

Теми: символізм · осіння елегія · інтимна лірика · елегійна туга · пам’ять і доля народу

Усі поети