“Між межами жваво, живо…”
Дмитро Загул
Між межами жваво, живо
Жовте жито жнуть женці.
Розпочалось нині жниво,
Серп аж пріє у руці…
Сніп за снопом ув’язає,
Он лежить цілий покіс!
Жарту жвавий жнець не знає,
Ляже трупом жовтий ліс…
Пісня радісна лунає
Довгим полем золотим.
В небі жайворон співає
Свій журливий довгий гімн.
Світ на сонці в спеці мліє,
Світить золотом стерня…
Легкий легіт полем віє,
Дише запахом земля…
Золотими серпанками
Заслонилися ліси…
Линуть співи над цвітками
В честь роботи та й краси…
ІЗ РАННІХ ПОЕЗІЙ, З ЦИКЛУ “ВЕСНЯНІ МРІЇ”
Про вірш
Музичний роздум про нездійсненність земних прагнень, містичний смуток та пошук духовної гармонії серед тривожних історичних бур.
Історія
Поезія належить до збірки «З зелених гір» (1918) або «На гранях» (1919) Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.
У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.
Форма
Метрична основа тексту: чотиристопний ямб. Карбований, текучий чотиристопний ямб із багатством пірихіїв, що надає мовленню пісенної легкості.
Чотиривірші (катрени) із перехресним римуванням (абаб). Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.
Як читати
Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («Між межами жваво, живо»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.
Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («В небі жайворон співає»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.
Завершення вірша («ІЗ РАННІХ ПОЕЗІЙ, З ЦИКЛУ “ВЕСНЯНІ МРІЇ») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.
Теми: символізм · природа і людина · осіння елегія · життєствердження · інтимна лірика