Ніби хмара наді мною,
Висить чорний смуток мій;
День і ніч я жду спокою —
Не приходить супокій…
Великанською скалою
Горе душу прилягло…
Серця смутком не загою,
Не загоїть лиха зло!
Невеселі мої пісні,
Невідрадний сей мій спів,
Бо в журбі гіркій, навісній
Гарний голос занімів.
Породило його лихо,
Колисав глибокий жаль;
Виростав він тужно-тихо
І розплився морем фаль.
Зашуміли в лузі лози,
Вільха з вітром шелестить,
А у мене ллються сльози,
В груди серденько болить…
Скорботна лірична сповідь про смуток, що, мов чорна хмара й важка скеля, гнітить душу та народжує тужливу пісню.
Елегійна тональність переважає в ранній ліриці Дмитра Загула, сформованій під впливом народної пісні та поезії пізнього романтизму. Буковинсько-галицькі форми («супокій», «фаль» у значенні «хвиля») вказують на ранній, ще регіонально забарвлений період творчості поета.
Вірш має також автометапоетичний вимір: Загул розмірковує про походження власної пісні, яка народжується з болю, — думка, близька до традиції українських поетів, що бачили в пісні голос страждання.
Вірш написано чотиристопним хореєм із перехресним римуванням (мною — мій — спокою — супокій; скалою — прилягло — загою — зло). Чергування жіночих і чоловічих клаузул надає ритмові плавного, наспівного характеру.
П'ять катренів утворюють композицію від образу смутку через роздум про пісню до фінального пейзажу, що віддзеркалює стан героя, — прийом психологічного паралелізму, характерний для народної лірики.
Перші строфи будують образ смутку через матеріальні, важкі метафори: «чорна хмара», «великанська скала», що прилягла душу. Герой чекає «спокою», але повтор «не приходить супокій» підкреслює безнадійність очікування.
Центральні строфи присвячено пісні: вона «невесела», «невідрадна», її «породило лихо», «колисав глибокий жаль». Пісня уподібнюється дитині, вирощеній горем, а її голос «розплився морем фаль» — розтікся хвилями, як сльози.
Останній катрен — класичний психологічний паралелізм: шумлять лози, шелестить вільха з вітром, а в героя ллються сльози. Природа співчуває людині, але не втішає її, і вірш завершується тихим, безсилим болем серця.
Теми: смуток · народження пісні · самотність · психологічний паралелізм · душевний біль