Ніччю в полі, на просторі...
Дмитро Загул
Ніччю в полі, на просторі
я зітхаю до зірниць…
Розгадайте, вічні зорі,
таємницю таємниць:
Перед вами розгорнули
небеса свої знаки,
Ви ще щастя не забули, —
де лежать його стежки?
Роз'ясніть, таємні зорі,
тайну чорних наших днів,
Чом в несказаному горі
божий світ закам'янів?
Нащо, нащо нас создала
Всемогучого рука,
Коли долі нам не дала,
тільки слабість до гріха?
Доки будемо блукати
серед темряви і тьми?
Розкажіть! Вам легше знати
все, чого не знаєм ми.
Ніччю в полі на просторі
припадаю до землі…
Не говорять ясні зорі,
вічно ясні, та німі.
Я даремно жду хоч слова,
в небо дарма я кричу.
І стиха моя розмова
серед зойку і плачу.
Про вірш
Нічне звернення до зір із питаннями про сенс людського страждання, долю і гріх, на які німе небо так і не дає відповіді.
Історія
Вірш продовжує характерну для Дмитра Загула лінію філософської лірики, у якій ліричний герой звертається до космосу з вічними питаннями. Мотив німих зір, що знають таємницю, але мовчать, — один з улюблених у символістській поезії.
Водночас у питаннях про «чорні наші дні» і «несказанне горе» відчувається суспільне тло — епоха воєн і потрясінь початку ХХ століття, коли тема богопокинутості людини набувала особливої гостроти.
Форма
Вірш написано довгим восьмистопним хореєм із чіткою цезурою посередині рядка, що ділить кожен вірш на дві рівні половини. Такий розмір звучить урочисто й протяжно, наче молитва чи голосіння.
Рими пронизують і цезурні, і кінцеві позиції: «просторі — зорі», «зірниць — таємниць», «розгорнули — забули», «знаки — стежки». Фактично кожна пара довгих рядків утворює перехресно римований катрен, а питальна інтонація об'єднує їх у безперервне звертання.
Як читати
Ліричний герой стоїть уночі в полі, на просторі, — сам на сам із небом. Він просить зорі розгадати «таємницю таємниць» і вказати, де лежать стежки до щастя. Зорі постають як мудрі свідки, що бачили «знаки» небес і пам'ятають щастя.
Питання дедалі загострюються: чому божий світ «закам'янів» у горі, навіщо всемогутня рука створила людину, коли дала їй лише «слабість до гріха»? Тут звучить мотив богоборчого сумніву, близький до біблійної книги Йова.
Фінал трагічно стриманий: герой припадає до землі, а зорі — «вічно ясні, та німі». Його розмова тоне «серед зойку і плачу». Вірш читається як образ людини, що шукає сенсу у Всесвіті, але натрапляє на мовчання.
Теми: філософські роздуми · сенс страждання · мовчання неба · доля людини · пошук істини