О моя остання світла мріє…
Дмитро Загул
О моя остання світла мріє,
За тобою мій співучий льот.
Може, ще раз промінь твій зогріє
І розтопить кількалітній льод.
Ти вкриваєш млосною імлою
Мій осінній неспокійний сон…
Я так тужно тягнусь за тобою,
Як зимою крізь вікно вазон.
І уста в жагучому тремтінні
Притуляю до тонкого скла,
І збираю тремотливі тіні
Деревин, що ти повз них пройшла.
А мій погляд – боязливий злодій –
За тобою… за тобою вслід.
До країни золотих мелодій,
До минулих молодечих літ.
Ніжних весен незабутні зграї,
Виринайте, встаньте з забуття!
Хай самотнім серце не вмирає,
Як на бруку вбогий сирота.
Бо щодня, як заграва погасне
І одійде мій турботний день,
Серце стане холодно-нещасним
Серед білих снігових пустель.
О моя остання світла мріє,
Хто розтопить думи крижані?
Як не ти, то хто ж його зогріє,
Буде сонцем бідному мені?
Про вірш
Глибока символістська елегія про двоїстість світу, поклик незримої вічності та трагічну самотність душі на межі двох епох.
Історія
Поезія належить до збірки «З зелених гір» (1918) або «На гранях» (1919) Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.
У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.
Форма
Метрична основа тексту: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із плавним хвилюванням строфи й глибоким мелодійним подихом.
Катрени з перехресним римуванням, розраховані на розспівне читання. Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.
Як читати
Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («О моя остання світла мріє»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.
Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («До країни золотих мелодій»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.
Завершення вірша («Буде сонцем бідному мені») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.
Теми: символізм · осіння елегія · життєствердження · інтимна лірика · елегійна туга