Осінній мотив
Дмитро Загул
І знов я стою
У пожовклім гаю,
Що серцю про старість нагадує,
А зісохле і тлінне
Листя осіннє
Крутиться й падає,
Крутиться й падає…
В душу мою.
І щемить моє серце, щемить
Од натуги осінньої туги,
Бо знову до серця
Шелестом б’ється
Одірване листя.
А серце тремтить,
Воно б’ється і рветься
Й за листям пожовклим летить.
А в садках,
Що відходять у тишу,
Кров’ю горить
Золотаве вмирання,
Ходять алеями тихі зітхання
І вицвіле листя на гіллі колишуть.
Завмерло кохання
Між сосон крислатих,
Зараз там холод осінній
І випрілий запах…
Зелена галузка
Комусь махнула, мов хустка,
Комусь на прощання,
А на безлюдних стежинках,
Покритих мерцями, –
Німа самота
І запущена пустка.
Я самотній стою
У пожовклім гаю,
Зітхаю –
Вдихаю і п’ю,
Легені наповнюю
В’ялим повітрям –
І на захід,
За сонцем у путь,
За шелестом вітру
Пускаю зітхання
І тугу мою.
Я замовк і стою
У пожовклім гаю,
Де щохвильки
З осінньої гілки
Бронзові сльози падуть.
І щомить
Моє серце щемить
Од натуги
Осінньої туги,
Що її до весни,
До весни не спинить,
Доки зеленню гай
Не одягнеться вдруге.
ІЗ ЗБІРКИ “МОТИВИ”, НА ВІДПОЧИНКУ, 1926 р.
Про вірш
Символістське переосмислення буковинських карпатських пейзажів: бурхливий Черемош і зелені верховини як живі метафори людської туги та прагнення недосяжного ідеалу.
Історія
Поезія належить до «Мотиви» Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.
У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.
Форма
Метрична основа тексту: модерністський тонічний дольник. Гнучка ритмічна структура з виразними значеннєвими цезурами та звуковими паузами.
Строфічна організація, підпорядкована зміні ліричного настрою та смисловим акцентам. Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.
Як читати
Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («І знов я стою»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.
Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («Зелена галузка»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.
Завершення вірша («Не одягнеться вдруге») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.
Теми: символізм · природа і людина · осіння елегія · життєствердження · інтимна лірика