Привіт осінньому
Дмитро Загул
…А було тихо. Було журно,
Аж доки з нетрів городів,
Мов свіжий вихор в хату курну,
З потужним криком, грізно й бурно,
Ти в наші села зелетів.
Прийшов у стомлені оселі
З юрбою радісних пісень,
Заколихав трухляві стелі,
Переорав сухі пустелі
І засвітив веселий день.
Вітай, великий чародію!
Тобі, осінньому, хвала!
Перетворив ти в дійсність мрію
І справдив зоряну надію,
Що в серці од віків цвіла.
Вже шостий жовтень, як пройшов ти
По наших селах і містах…
Тепер тобі, чарівний Жовтне,
По віки вічні не замовкне
Хвала на радісних устах.
І кожне свіже покоління
Неперебіжних сотень літ
Оддасть тобі своє горіння.
О революціє осіння,
Тобі щоразу мій привіт!
1923. ІЗ ЗБІРКИ “НАШ ДЕНЬ”, ЖОВТНЕВИЙ ВИХОР
Про вірш
Музичний роздум про нездійсненність земних прагнень, містичний смуток та пошук духовної гармонії серед тривожних історичних бур.
Історія
Поезія належить до «Наш день» Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.
У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.
Форма
Метрична основа тексту: чотиристопний ямб. Карбований, текучий чотиристопний ямб із багатством пірихіїв, що надає мовленню пісенної легкості.
Чотиривірші (катрени) із перехресним римуванням (абаб). Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.
Як читати
Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («…А було тихо. Було журно»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.
Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («І справдив зоряну надію»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.
Завершення вірша («1923. ІЗ ЗБІРКИ “НАШ ДЕНЬ”, ЖОВТНЕВИЙ ВИХОР») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.
Теми: символізм · осіння елегія · життєствердження · космічна безвість · інтимна лірика