Ранкове сонце
Дмитро Загул
Ранкове сонце – серце моє, –
Дзеркальна глибінь тепла.
З прозорим ранком воно встає…
І гляньте! Імла втекла!
Вам не чужа моя душа, –
В ній плюскіт і ваших хвиль…
Хоч вас обігнала її межа
На сотні, тисячі миль.
Убогі душі я збагачу
Барвами ніжних фарб,
Жербрацькі торби позолочу…
Беріть мій світ, мій скарб!
Скільки німих у вас пісень!
Тільки торкнись! Поруш!
Я буд грати і ніч, і день
На арфах ваших душ.
Я не стурбую спокійних дум
Журбою своєї душі.
Люблю ваш біль, люблю ваш сум,
Як і радощі чужі.
Хіба ж не сонце – серце моє?
Душа – не прозора глибінь?
В повітрі замки вона снує
Над царством ваших терпінь.
ІЗ ЗБІРКИ “НАШ ДЕНЬ”, З ЦИКЛУ “РАНКОВЕ СОНЦЕ”, 1919.
Про вірш
Глибока символістська елегія про двоїстість світу, поклик незримої вічності та трагічну самотність душі на межі двох епох.
Історія
Поезія належить до «Наш день» Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.
У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.
Форма
Метрична основа тексту: чотиристопний ямб. Карбований, текучий чотиристопний ямб із багатством пірихіїв, що надає мовленню пісенної легкості.
Чотиривірші (катрени) із перехресним римуванням (абаб). Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.
Як читати
Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («Дзеркальна глибінь тепла»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.
Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («Скільки німих у вас пісень»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.
Завершення вірша («Над царством ваших терпінь») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.
Теми: символізм · життєствердження · космічна безвість · інтимна лірика · елегійна туга