“Серце одчинене. Слухаю…”
Дмитро Загул
Серце одчинене. Слухаю.
А сум – вітчим –
Присікався до серця гадюкою
Причин.
За мурами ворога-настрою
Марно час мій ішов…
Я вірив одному пастирю
На ймення – любов.
А він гармонійною зливою
Сіяв на серце лік
І з ноткою журливою
Прорік:
“Знай, що в кривавих подіях
Направиться кривда стара, –
Вся, що навколо – мелодія,
Радісна гра.
Дивися на все з любов’ю,
Пізнай очима втіх!
Бо ниткою шовковою
Зв’язало усіх”.
А там, у найдальнішому кутику,
Ховався великий гнів –
Не хотілося смутку,
А вогнів.
ІЗ ЗБІРКИ “НАШ ДЕНЬ”, З ЦИКЛУ “РАНКОВЕ СОНЦЕ”, 1919.
Про вірш
Глибока символістська елегія про двоїстість світу, поклик незримої вічності та трагічну самотність душі на межі двох епох.
Історія
Поезія належить до «Наш день» Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.
У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.
Форма
Метрична основа тексту: чотиристопний хорей. Енергійний, маршово-наспівний хорей із виразним фольклорно-романсовим ритмомелодійним ладом.
Стрункі чотиривірші з чергуванням відкритих і закритих рим. Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.
Як читати
Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («Серце одчинене. Слухаю»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.
Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («Знай, що в кривавих подіях»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.
Завершення вірша («А вогнів») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.
Теми: символізм · життєствердження · урбаністичний пейзаж · інтимна лірика · елегійна туга