“Скажи мені, любий мій, де ти блукаєш…”
Дмитро Загул
“Скажи мені, любий мій, де ти блукаєш, –
Чи в горах, чи тут, при долині?
Де стадо пасеш ти і де спочиваєш
Опівдні в гарячій годині?
Я так уморилась, я так утомилась,
Що й ніг під собою не чую,
Весь день за тобою, мій милий, дивилась…
І нічку без тебе ночую.
Чи ще мені довго прийдеться тинятись
Поміж не твоїми шатрами?
Боюся, що далі почнуть насміхатись
Твої побратими над нами”.
“Як цього не знаєш, моє янголятко,
То йди за моїми вівцями,
Паси свої білі маленькі козлятка –
Щодня не блуди манівцями!”
ІЗ ЗБІРКИ “З ЗЕЛЕНИХ ГІР”, З ЦИКЛУ “НА БІБЛІЙНІ ТЕМИ”
Про вірш
Музичний роздум про нездійсненність земних прагнень, містичний смуток та пошук духовної гармонії серед тривожних історичних бур.
Історія
Поезія належить до «З зелених гір» Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.
У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.
Форма
Метрична основа тексту: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із плавним хвилюванням строфи й глибоким мелодійним подихом.
Катрени з перехресним римуванням, розраховані на розспівне читання. Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.
Як читати
Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («Чи в горах, чи тут, при долині»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.
Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («Чи ще мені довго прийдеться тинятись»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.
Завершення вірша («Щодня не блуди манівцями») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.
Теми: символізм · природа і людина · життєствердження · космічна безвість · інтимна лірика