Сон лісів
Дмитро Загул
Мохнаті зітхання дерев –
Шелест, шурхіт, шум…
А десь недалеко машини рев,
Що розриває цей сум.
У вершках кучерявого листя
Губиться посвист, гнів –
Веселий гудок машиніста…
Вдарив по нервах і занімів.
А до вокзалу – вісім верст
По тонкій колії коліс…
Там деколи брязкіт, і гамір, і вереск,
А далі – по-давньому – ліс.
Тисячоліття поважний тон.
Це вітер – античний поет –
Грає на струнах струнких сос?он
І грубих дубів – на стежці в степ.
Чорні дупла ротів
Позіхають – порожні, нудні…
Сядеш на трухлому пні,
Забудеш, чого ти хотів.
А навколо – діди без надій,
Інваліди понурі,
Що забули, чи й були колись молоді,
Чи тільки їм снилися бурі.
А колись боротьба була й тут,
Вихори рвали буйні чуби,
Там лежав труп і тут був труп…
Та пройшла вже доба боротьби!
І зараз – задума… сум.
Мов сонна, пульсує кров…
Прокинеться трохи – і знову:
Шелести, шорохи, шуми…
ІЗ ЗБІРКИ “МОТИВИ”, НА ВІДПОЧИНКУ, 1925 р.
Про вірш
Музичний роздум про нездійсненність земних прагнень, містичний смуток та пошук духовної гармонії серед тривожних історичних бур.
Історія
Поезія належить до «Мотиви» Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.
У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.
Форма
Метрична основа тексту: чотиристопний ямб. Карбований, текучий чотиристопний ямб із багатством пірихіїв, що надає мовленню пісенної легкості.
Чотиривірші (катрени) із перехресним римуванням (абаб). Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.
Як читати
Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («Шелест, шурхіт, шум»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.
Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («Сядеш на трухлому пні»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.
Завершення вірша («Шелести, шорохи, шуми») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.
Теми: символізм · природа і людина · інтимна лірика · творче покликання · пам’ять і доля народу