Сурмач
Дмитро Загул
Не крик архангельської сурми
(Не вірю я в небесний суд),
А тут ідуть народи бурні,
Червоні маєва несуть.
Хіба ж не це жертовна барва?
В вогні і крові прийде він –
Та не Христос! (Надія марна!)
Не великодній ясний дзвін.
То з робітничого кварталу
Непереможна сила йде –
Руйнує вицвіле без жалю,
Будує світле, молоде.
І вже вгорі над димарями –
Не Магомет, Мойсей, Ісус –
Над королями, над царями
Потужний поклик розітнувсь.
Вставай, пригноблений віками!
Ламай трухлявини віків!
Безмежний простір перед нами,
За нами полумінь і гнів.
Вставай, скликай людей до штурму!
То дзвонить зброя, вихрить дим.
Із рук господніх вирвав сурму
Земний, нестримний херувим.
Він має зілля чародійне
На лемент і на плач.
Минуле вирите, розвіяне,
А над сьогоднішнім – Сурмач!
ІЗ ЗБІРКИ “НАШ ДЕНЬ”, З ЦИКЛУ “СУРМАЧ”. 1919.
Про вірш
Глибока символістська елегія про двоїстість світу, поклик незримої вічності та трагічну самотність душі на межі двох епох.
Історія
Поезія належить до «Наш день» Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.
У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.
Форма
Метрична основа тексту: чотиристопний ямб. Карбований, текучий чотиристопний ямб із багатством пірихіїв, що надає мовленню пісенної легкості.
Чотиривірші (катрени) із перехресним римуванням (абаб). Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.
Як читати
Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («Не крик архангельської сурми»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.
Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («Вставай, пригноблений віками»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.
Завершення вірша («Минуле вирите, розвіяне») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.
Теми: символізм · життєствердження · урбаністичний пейзаж · елегійна туга · філософія буття