“Вечірньою годиною за мрією огнистою…”
Дмитро Загул
Вечірньою годиною за мрією огнистою
Душа моя, окрилена, здіймається, летить
За білою хмаринкою, хмаринкою вовнистою,
Що крилами незримими прорізує блакить.
Хмаринка вже до обрію рожевого долинула,
І крильця позолочені розтанули в імлі.
В годиноньку недобрую душа моя покинула
Доріжки, протолочені до щастя на землі.
З вечірніми росинками, сльозинками прозорими,
На землю безпросвітную душа моя паде,
І скаржиться на доленьку, і в небо б’є докорами,
Що щастя заповітного не бачила ніде.
ІЗ ЗБІРКИ “З ЗЕЛЕНИХ ГІР”, З ЦИКЛУ “ЛІРИКА ІІ”
Про вірш
Глибока символістська елегія про двоїстість світу, поклик незримої вічності та трагічну самотність душі на межі двох епох.
Історія
Поезія належить до «З зелених гір» Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.
У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.
Форма
Метрична основа тексту: модерністський тонічний дольник. Гнучка ритмічна структура з виразними значеннєвими цезурами та звуковими паузами.
Строфічна організація, підпорядкована зміні ліричного настрою та смисловим акцентам. Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.
Як читати
Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («Вечірньою годиною за мрією огнистою»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.
Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («В годиноньку недобрую душа моя покинула»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.
Завершення вірша («Що щастя заповітного не бачила ніде») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.
Теми: символізм · природа і людина · осіння елегія · космічна безвість · інтимна лірика