“Власні смутки, власні болі…”
Дмитро Загул
Власні смутки, власні болі
В пісню переллю,
І розвію ген по полі
Думоньку мою.
Там вітрець її посіє
В полі золотім
І квітки дрібні обвіє
Гореньком моїм.
І квіткам дрібненьким скаже
Думонька моя,
Як я плачу, сльози трачу,
Як сумую я…
З золотими колосками
Розмовлятиме,
Не словами, а слізками
Вповідатиме,
Що немає в мене долі
Ні надій нема,
Що на моїм довгім полі
Холод і зима,
Що немає в мене втіхи
Ні ніжних квіток,
Нема з чого для потіхи
Заплести вінок.
Муть дівчата жито жати
Золотим серпанком,
Муть пісень моїх співати
Тужним голоском.
Колосочки в чистім полі
Посхиляються
І на мене в свої долі
Нагадаються…
Як прийде сніпки в’язати
Та, що я люблю,
Колоски їй муть казати,
Як то я терплю…
Може, зронить хоч сльозинку
Із своїх очей,
Може, спаде на хвилинку
Біль з моїх грудей.
ІЗ РАННІХ ПОЕЗІЙ, З ЦИКЛУ “ДУМКИ”
Про вірш
Глибока символістська елегія про двоїстість світу, поклик незримої вічності та трагічну самотність душі на межі двох епох.
Історія
Поезія належить до збірки «З зелених гір» (1918) або «На гранях» (1919) Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.
У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.
Форма
Метрична основа тексту: чотиристопний хорей. Енергійний, маршово-наспівний хорей із виразним фольклорно-романсовим ритмомелодійним ладом.
Стрункі чотиривірші з чергуванням відкритих і закритих рим. Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.
Як читати
Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («Власні смутки, власні болі»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.
Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («Що немає в мене втіхи»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.
Завершення вірша («ІЗ РАННІХ ПОЕЗІЙ, З ЦИКЛУ “ДУМКИ») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.
Теми: символізм · природа і людина · осіння елегія · інтимна лірика · елегійна туга