“Я лиха не знаю, не знаю недолі…”
Дмитро Загул
Я лиха не знаю, не знаю недолі!
Утіха у мене сестрою!
Гуляю, співаю, як пташка на волі,
А смуток – далеко за мною…
Най плачуть каліки, сліпці слабосилі!
Най плачуть п’яниці при чарці!
Най плачуть тоті, кому цвіти не милі!
Най плачуть похилені старці!
Не нам, молодим, по кутках сумувати!
Нам доля всміхається з раю!
Будем співати, гуляти, літати,
Як пташка весною у маю!
Я серце напою любов’ю святою,
За правду я стану до бою!
Хто волі бажає, полине за мною,
А слава буде нам сестрою!
ІЗ РАННІХ ПОЕЗІЙ, З ЦИКЛУ “ХВИЛІ КОХАННЯ”
Про вірш
Глибока символістська елегія про двоїстість світу, поклик незримої вічності та трагічну самотність душі на межі двох епох.
Історія
Поезія належить до збірки «З зелених гір» (1918) або «На гранях» (1919) Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.
У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.
Форма
Метрична основа тексту: трискладовий розмір (амфібрахій / анапест). Широкий елегійний розмір із плавним хвилюванням строфи й глибоким мелодійним подихом.
Катрени з перехресним римуванням, розраховані на розспівне читання. Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.
Як читати
Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («Я лиха не знаю, не знаю недолі»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.
Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («Нам доля всміхається з раю»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.
Завершення вірша («ІЗ РАННІХ ПОЕЗІЙ, З ЦИКЛУ “ХВИЛІ КОХАННЯ») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.
Теми: символізм · інтимна лірика · елегійна туга · краса і гармонія