Як затихнуть на серці печалі,
Як замовкнуть примари мої,
Розгортаються яснії далі
Наді мною в святій вишині.
І здається, що з мене сміються
Лазурові простори небес,
А легенькі хмаринки несуться
Десь далеко, до царства чудес.
І захоплене небом блакитним
Забувається серце моє,
І таким недотепним і блідним
Моє горе безмежне стає.
Тихий вірш про хвилину просвітлення, коли печалі вщухають, а безмежне блакитне небо змушує серце забути власне горе.
Вірш належить до споглядальної лірики Дмитра Загула, у якій небо постає символом вищої гармонії. Для символістів погляд у небесну блакить означав прорив за межі буденного, дотик до «царства чудес».
На тлі численних елегій поета цей текст звучить як рідкісна мить заспокоєння: страждання не зникає, але втрачає вагу перед величчю світу.
Вірш написано тристопним анапестом із чергуванням жіночих і чоловічих закінчень — розміром, що надає ритмові плавності й легкості, наче рух хмаринок.
Три катрени мають перехресне римування (печалі — мої — далі — вишині; сміються — небес — несуться — чудес), подекуди неточне, що властиво ранній ліриці поета.
Перша строфа будується на умові: коли «затихнуть печалі» і «замовкнуть примари», тоді розгортаються «яснії далі». Спокій — передумова бачення: лише тиха душа здатна побачити небо.
Друга строфа олюднює небесні простори: вони «сміються» з героя, а хмаринки линуть «до царства чудес». Цей легкий, добродушний сміх неба відносить людське горе до правильного масштабу.
Фінальний катрен фіксує перетворення: серце, «захоплене небом блакитним», забуває себе, а безмежне горе стає «недотепним і блідним». Вірш варто читати як образ катарсису через споглядання краси.
Теми: споглядання неба · подолання горя · душевний спокій · краса природи · мрія про чудесне