Забудь, що серце пережило,
Ті сни, що снилися колись!
Минуле спогад залишило,
Само ж розвіялось кудись.
Хай вічним порохом припаде,
Що вже не вернеться вовік!
Навіщо знову викликати
Пісні, проспівані торік?
Забудь, що серце пережило,
Забудь, що марилось колись!
Щоб серце знов не затужило
І сльози вдруге не лились!
Елегійне звертання до себе з проханням забути минулі мрії й пісні, аби серце знову не затужило, — але сам повтор цього заклику виказує неможливість забуття.
Вірш належить до ранньої інтимної лірики Дмитра Загула, створеної в 1900–1910-х роках. Тоді молодий поет розробляв традиційні мотиви романтичної елегії — втрачене кохання, згаслі мрії, біль спогадів.
Ця лірика ще далека від символістських експериментів його зрілої творчості, але вже позначена вмінням передавати найтонші відтінки внутрішнього стану через прості, ясні образи.
Вірш написано чотиристопним ямбом, класичним розміром елегії. Він складається з трьох катренів із перехресним римуванням, де жіночі рими чергуються з чоловічими (пережило — залишило, колись — кудись).
Композиція кільцева: третя строфа повторює рядки першої («Забудь, що серце пережило», «колись»), надаючи віршеві рефренної, заклинальної інтонації.
Вірш звернений до самого себе: ліричний герой умовляє своє серце забути пережите. Минуле, за його словами, «розвіялось кудись», залишивши тільки спогад. Але саме цей спогад і є проблемою — він оживає і завдає болю.
У другій строфі звучить головне питання: «Навіщо знову викликати / Пісні, проспівані торік?» Образ «вічного пороху», який має покрити минуле, — майже поховальний: герой хоче поховати свої мрії, щоб вони більше не воскресали.
Повтор першої строфи у фіналі має парадоксальний ефект. Що наполегливіше герой закликає забути, то очевидніше, що забути не вдається. Елегія стає не актом забуття, а свідченням того, як глибоко в серці живе пережите.
Теми: біль спогадів · втрачені мрії · бажання забуття · елегійний смуток