Згадка (Хто косить під осінь отави)
Дмитро Загул
Хто косить під осінь отави,
Осінні трави без роси,
Той не жалкує минулої слави
Ні полинялої краси.
Не слухай, що хочуть ворожки!
Не квиль на біль!
На межах зіноваті трошки,
Волошки та кукіль.
Забуде панський білий череп
Похилі верби, свій рідний герб!
На волю випав нам жереб,
А в серці – молот і серп.
Розбудимо всюди нечулих
На мільйони – не гонів – миль…
Хоч сон минулий степами блудить,
Мов божевільний Шлеміль.
Навіщо понурі тіні:
Петлюро, Денікін, Махно?
Пройшло лихоліття руїни…
Це було давно… давно.
Грає веселий вітер
На струнах золотих,
Що з наших дірявих відер
Не ллється голод і тиф.
Що знову захований спокій
Військовий мішок продер,
І стали рішучими кроки
Наших братів, сестер.
ІЗ ЗБІРКИ “НАШ ДЕНЬ”, З ЦИКЛУ “СУРМАЧ”
Про вірш
Глибока символістська елегія про двоїстість світу, поклик незримої вічності та трагічну самотність душі на межі двох епох.
Історія
Поезія належить до «Наш день» Дмитра Загула — одного з чільних поетів-символістів України, фундатора київської літературної групи «Музагет» та автора першого фундаментального підручника «Поетика» (1923). Родом із Буковини, Загул збагатив українську поезію витонченою європейською музикальністю, орієнтуючись на філософію Канта і Шопенгауера та естетику символізму.
У збірках «З зелених гір» та «На гранях» поет виразив глибокий трагізм перехідної доби та незглибиму віру у духовне відродження. За послідовну вірність національній культурі Загул був репресований комуністичним режимом і загинув у далекосхідних таборах Колими.
Форма
Метрична основа тексту: чотиристопний ямб. Карбований, текучий чотиристопний ямб із багатством пірихіїв, що надає мовленню пісенної легкості.
Чотиривірші (катрени) із перехресним римуванням (абаб). Звукопис будується на витончених перегуках голосних (о, у, і), що створює ефект органної чи арфової мелодійності, характерної для зрілого символізму.
Як читати
Вірш відкривається картиною сутінкового спокою або замисленого пейзажу («Хто косить під осінь отави»), де кожен реальний предмет слугує лише дзеркалом або натяком на потойбічний духовний світ.
Внутрішній конфлікт твору загострюється у середині («Мов божевільний Шлеміль»): поет відчуває розрив між грубою земною реальністю та світлою мрією про вічну гармонію. Цей стан передається через багату колористику срібних, блакитних та вечірніх тонів.
Завершення вірша («Наших братів, сестер») лишає відчуття тихого катарсису крізь печаль. Загул переконує, що навіть у найтемніші години душа поета здатна зберегти зв’язок із первісним джерелом світла.
Теми: символізм · природа і людина · осіння елегія · життєствердження · інтимна лірика