На мелодію "Мир Вам браття" співається до вправ
Не миритись, милі браття,
А боротись нині нам,
бо шаліє кат завзятий,
Смерть голосить Русинам.
Гей! у бій ставаймо разом
Грудь при груди до ряду!
Кров житє на жаль віддати
За нарід і вітчину.
Гей, у "Січи" товариство!
Кличе сурма кошова,
Най воскресне Запорожиїв
Дивна слава та грімка.
Разом, Браття під прапор наш
Най нас клич єго веде;
Тілько сьмілі пут не знають
Тілько сьмілих воля жде.
Бойовий маршовий гімн, що закликає українську молодь до безкомпромісної боротьби за волю нації крізь призму відродження запорозької лицарської слави.
Поезія постала на тлі бурхливого розгортання українського січового та сокільського руху в Галичині на початку XX століття (заснованого Кирилом Трильовським у 1900 році). Костянтина Малицька (відома також під псевдонімами Віра Лебедова та Радомир) була не лише видатною педагогинею й письменницею, а й активною діячкою жіночого та молодіжного патріотичного руху Галичини, що прагнув військово-спортивної та духовної мобілізації краю.
Твір створювався цілеспрямовано як прикладний гімнічний текст – стройова гімнастично-руханкова пісня, призначена для виконання членами руханково-пожежних товариств «Січ». Авторська примітка («На мелодію "Мир Вам браття" співається до вправ») засвідчує свідому полемічну переакцентуацію відомого галицького гімну доби «Весни народів» 1848 року: на зміну проповіді покірності та внутрішнього пацифізму приходить заклик до дієвого спротиву й самопожертви.
Текст відбиває процес самоусвідомлення галицьких українців (традиційно іменованих у тексті «русинами») як спадкоємців загальноукраїнської козацької звитяги в умовах загострення національно-політичних конфліктів в Австро-Угорській монархії напередодні Першої світової війни.
Вірш написано чотиристопним хореєм із чітким маршовим каденційним ритмом, зумовленим функціональним призначенням пісні для синхронного виконання під час руханкових вправ або походів.
Строфіка організована в катрени з перехресним римуванням (АбАб), де чергуються жіночі та чоловічі клаузули, що забезпечує енергійне, карбувальне звучання. Помітна характерна для галицького узусу початку XX ст. граматична та графічна архаїка («житє», «Запорожиїв», «сьмілі»).
Присутність рефренних вигуків («Гей!») слугує ритмічним сигналом, що акумулює вольовий заряд і виконує функцію командного строфового зачину.
Образна тканина поезії побудована на виразній антитезі: ілюзорному «миру» протиставляється священна «боротьба», а загроза національної загибелі («шаліє кат завзятий», «смерть голосить Русинам») нейтралізується категоричним імперативом чину («Груд в груди до ряду»). Твір полемізує зі звичаєм пасивного терпіння, трансформуючи поняття християнського братства у воїнське побратимство.
Центральним міфопоетичним ядром виступає концепт воскресіння Запорозької Січі. Архетип козацтва деісторизується й актуалізується як живий простір чину («Гей, у "Січи" товариство! Кличе сурма кошова»). Сурма кошового постає символом націєтворчої труби, що пробуджує з летаргії нове покоління бійців.
Фінал твору виходить на екзистенційну формулу свободи: «Тілько сьмілі пут не знають / Тілько сьмілих воля жде». Авторська філософія відкидає компромісність заради героїчного волюнтаризму, де жертовність («кров житє на жаль віддати») стає єдиною передумовою розірвання колоніальних пут.
Теми: січовий рух · заклик до боротьби · козацька слава · національне визволення · побратимство і солідарність