Сонцерадістю день налито:
світ воскрес з кам’яного сну.
Наче книга, душа розкрита:
зустрічаю нову весну.
Знаю: дощ іде смертоносний,
що залишить на серці знак;
знаю: вся ця краса — відносна,
суб’єктивних повна признак.
Знаю: все це — оманна зрада:
моя радість і ця весна,
— але я навіть мрії рада,
що на мить повернулась, ясна.
Ах, щоб “бути — усе забути”,
жити знов у полоні сну!
П’ю солодку сонця отруту:
зустрічаю нову весну.
1959
Філософська медитація про час, покликання жінки-мисткині та таїну людського серця. Поетеса гармонійно поєднує класичну культуру форми з модерним світовідчуттям.
Твір належить до доробку видатної діячки української діаспори в США Марти Тарнавської (збірок «Життєпис» (1972) та «Хвилі й мости» (1977)). Живучи у Філадельфії та працюючи бібліографом і правничим бібліотекарем, Тарнавська стала одним із найавторитетніших голосів українського інтелектуального зарубіжжя.
Її поезія тяжіє до європейської класичної строфіки, глибокої філософічності та психологічного аналізу, репрезентуючи високий культурний діалог між Україною та західним світом.
Метрична структура: пружний чотиристопний ямб. Карбований, енергійний чотиристопний ямб із чітким ритмічним малюнком.
Стрункі чотиривірші з перехресним римуванням (абаб). Авторка майстерно вибудовує композиційну рівновагу, поєднуючи стриману елегійність із точним, карбувальним словом.
Поетичний рух розпочинається з інтелектуальної або психологічної фіксації думки («Сонцерадістю день налито»), що задає строгий тон споглядальної зосередженості.
У серцевині тексту («Знаю: все це — оманна зрада») розгортається внутрішній аналіз особистого досвіду, де тема вигнання чи пошуку сенсу перетворюється на універсальне екзистенційне питання.
Фінал твору («зустрічаю нову весну») приносить відчуття мудрої ясності та душевної гідності, доводячи силу пам’яті та творчості над плином забуття.
Теми: інтелектуальна лірика · філософія буття · людська гідність · правда життя