І знов, як перший чоловік,
усім тваринам дав я ймення;
Я зорі сестрами нарік,
А місяць — побратим у мене.
І всяку душу я живу
нарік, надхенний, по вподобі, —
а сам на самоті живу:
моя душа — безводна Гобі.
В свічаді зоряного сна
я бачу добрі й злі години...
У кого серце віщуна,
тому не обіймать людини.
Елегійне осмислення трагічного відчуження митця-деміурга, для якого пророчий дар і здатність нарікати світ іменами обертаються екзистенційною самотністю та внутрішнім спустошенням.
Вірш входить до єдиної прижиттєвої збірки Михайла Драй-Хмари «Проростень» (1926). Перша половина 1920-х років позначена розквітом діяльності київських неокласиків («грона п'ятірного»), до якого Драй-Хмара долучився як органічний співучасник разом із Миколою Зеровим, Максимом Рильським, Павлом Филиповичем та Освальдом Бургардтом (Юрієм Кленом). Цей період відзначався запеклими естетичними дискусіями з пролетарськими й футуристичними угрупованнями, де неокласики послідовно відстоювали високу культуру форми, традицію та універсальну світову духовну спадщину на противагу агітаційній одноденності.
Попри формальний аполітизм групи, тогочасна критика посилювала ідеологічний тиск на неокласиків, звинувачуючи їх в «естетстві», «втечі від радянської дійсності» та відриві від «масового читача». Текст фіксує біографічно й естетично напружену добу, коли прагнення чистого творчого творення стикалося з передчуттям історичної катастрофи та суспільної ізоляції, яка згодом призвела до арештів, репресій і загибелі поета на Колимі.
Поезія написана класичним чотиристопним ямбом із чергуванням пірихіїв, що надає ритмові плавного медитативного звучання. Текст структурований у три строфи-катрени з перехресним римуванням (АбАб), де послідовно чергуються чоловічі й жіночі клаузули.
Ритмомелодика твору відзначається неокласичною зрівноваженістю та інтонаційною стриманістю. Звукопис базується на м'яких сонорних алітераціях (н, р, л, м) та виразних асонансах (о, а, і), що посилюють сугестивний характер медитації, а паузи-тире й контрастні цезури у другій строфі увиразнюють психологічний злам між творенням та пусткою.
Вірш вибудувано на розгортанні біблійної алюзії до Книги Буття: ліричний герой уподібнює себе Адамові («як перший чоловік»), що здійснює первинний логоцентричний акт — нарікає іменами тварин, зорі, місяць і «всяку душу живу». Поетична творчість постає як деміургічне продовження космогонії, де номінація є утвердженням сутності речей, а поет — посередником між космічним гармонійним ладом і земним буттям.
Проте деміургічний тріумф різко розбивається об антитезу відчуження: нарікаючи і духовно оживлюючи довколишній всесвіт, герой залишається трагічно самотнім («а сам на самоті живу»). Центральна метафора «моя душа — безводна Гобі» втілює крайню межу екзистенційного виснаження, коли життєдайна енергія цілковито віддана слову, залишаючи поетове єство випаленим пустельним простором.
Фінальний акорд підносить колізію до рівня універсальної філософеми про фатум віщуна. Метафора «свічада зоряного сна» змикає інтуїтивне ясновидіння з античною трагедійною приреченістю: дар провидіння («серце віщуна») неминуче вимагає зречення простого людського тепла («тому не обіймать людини»), провіщаючи невідворотну самотність митця в жорстокому світі історичних зламів.
Теми: неокласицизм · трагедія митця · самотність і відчуження · біблійні алюзії · дар віщування · філософська лірика