На прю стає холодний ранок:
Ще схід дрімає в сизій млі,
А голубий, як льон, серпанок
Затлівсь над скибами ріллі.
Іду. За річкою співають
Десь півні – скрізь такий простір –
І чуть, як верховіттям має
Широколистий осокір.
Підбилась високо зірниця
І гасне, міниться ген-ген –
І раптом: огняна зіниця
Новітній озирає день.
Експресивна пейзажно-філософська мініатюра розгортає неокласичну міфологему світанку як космогонічного поєдинку світла й темряви, поєднуючи медитативний спокій ранкового степу з напруженим очікуванням оновлення буття.
Вірш постав 1920 року — у період кривавого виростання нової доби після зламу Російської імперії, коли Михайло Драй-Хмара перебував у Кам’янці-Подільському, викладаючи в щойно створеному українському університеті поряд із видатними інтелектуалами (Іваном Огієнком, Леонідом Білецьким). Цей період позначений формуванням самобутнього неокласичного стилю митця, в якому пластичність парнаського карбування сполучалася з вітальними імпульсами пореволюційної реальності.
Твір увійшов до єдиної прижиттєвої збірки поета «Проростень» (Київ: «Слово», 1926), склавши органічну частину циклу «Проріст». Для київських «грона п'ятірного» неокласиків (Зеров, Рильський, Филипович, Драй-Хмара, Бургардт) апеляція до природи була не втечею від історії, а способом утвердження непорушних естетичних і вітальних констант перед лицем вульгарно-соціологічного пресингу й заідеологізованого пролеткультівського дискурсу.
Згодом збірка «Проростень» зазнала нищівних нападів марксистської критики за «естетство» та «ідеологічну аполітичність», а сам автор у 1930-х роках став жертвою сталінського терору й загинув у концтаборі на Колимі, через що академічне вивчення його текстологічної спадщини було на десятиліття заблоковане радянською цензурою.
Твір є лаконічним тристрофним віршем, укладеним із класичних ізометричних катренів. Метрична основа — чотиристопний ямб із регулярним чергуванням жіночих та чоловічих закінчень (перехресне римування AbAb: ранок — серпанок, млі — ріллі; просто́р — осокі́р; зірниця — зіниця, ген-ген — день).
Ритмомелодика твору відзначається пластичною врівноваженістю й тонким звукописом: глухі та сонорні алітерації ([р], [с], [л]) у перших двох строфах передають передсвітанкове шелестіння осокора й простір ріллі, а синтаксичний перелам у фіналі (парцеляція та двокрапка «і раптом: огняна зіниця...») створює кульмінаційний ритмічний вибух появи світила.
Початковий рядок задає високий архаїзований тон завдяки лексемі «пря» (битва, змагання), що підносить природний феномен світанку до рангу архаїчно-героїчного поєдинку космічних сил. Кольористична палітра розгортається від холодних тонів («сиза мля», «голубий, як льон, серпанок») до раптового спалаху солярного тепла («огняна зіниця»), моделюючи перехід від сну й сутінків до творчої екзистенційної ясності.
Образ ліричного героя («Іду») виконує функцію уважного медіатора між землею і небом: його хода крізь степовий простір фіксує і прості селянські атрибути (скиби ріллі, спів півнів), і символічний осокір — архетип світового дерева, верховіття якого тремтить у передчутті сонця. Це свідчить про глибоку закоріненість Драй-Хмари в український топос при збереженні витонченого парнаського зору.
Фінальна метафора «огняна зіниця / новітній озирає день» містить промовистий полісемантичний шар: це водночас і сонце-око світобудови, і символ духовного прозріння, здатного споглядати оновлену добу. Епітет «новітній» привносить стриманий оптимізм надії на відродження нації, що контрастує із загрозами доби, проте набуває вічного, очищеного від часової метушні змісту.
Теми: пейзажна лірика · київські неокласики · пробудження природи · солярна міфологія · філософія буття · віталізм