На смерканні. Гасне вечір,
Потопає в сизій млі –
І розтанув серця глетчер
В дивних пахощах землі.
Жду. Чи прийдеш, добрий, ніжний?
В темну синь через зеніт
Плине Лебідь білосніжний,
Розгорнувши вільний літ.
Застила туманом очі
(очі повні зоряниць) –
І збагнути серце хоче
Таємницю таємниць.
Мить – як безвік. Безгоміння.
Ось прислухайсь, не диши…
Чуєш радісне квиління
Несамотньої душі?
Елегійний вечірній етюд про містичне передчуття спорідненої душі та розчинення тривоги в космічно-земній гармонії, зігрітий світлим неокласичним спокоєм.
Поезія належить до раннього періоду творчості Михайла Драй-Хмари — доби визрівання його естетичної платформи та зближення з колом київських «неокласиків» (Микола Зеров, Павло Филипович, Освальд Бургардт, Максим Рильський). Після повернення до України на тлі виснажливих революційних здвигів і кривавих воєнних катаклізмів митець зосереджується на відкритті трансцендентної краси, самозаглибленні й очищенні духовного зору від історичного хаосу.
Вірш увійшов до першої й єдиної прижиттєвої збірки поета «Проростень» (Київ, 1926), у якій органічно поєдналися символістська музикальність, імпресіоністична фіксація сутінкових півтонів та неокласичне прагнення до пластичної довершеності форми. Попри наростання ідеологічного цькування «неокласиків» пролетарською критикою за «аполітичність» та «втечу в естетизм», автор стверджує суверенність інтимного мікрокосму особистості.
Твір структуровано як чотири катрени чотиристопного хорея з чергуванням жіночих і чоловічих клаузул, що створює плавний, стишений, наспівно-задумливий ритм, який гармонійно передає згасання денного світла.
Римування перехресне (АбАб). Фоносемантика відзначається майстерним звукописом: виразна алітерація сонорних і плавних приголосних ([л], [н], [р], [м]) та асонанси голосних ([і], [о], [е]) моделюють відчуття медитативної тиші («безгоміння») й кришталевої небесної глибини.
Образний лад поезії розгортається на контрасті теплої «дивної» земної субстанції та крижаного відчуження: душевний холод постає в яскравій пластичній метафорі («розтанув серця глетчер»), звільняючи простір для світлого чекання й оновлення. Сутінки функціонують не як переддень мороку, а як лімінальний простір сакрального богопізнання та розкриття «таємниці таємниць».
Ключова неокласична вертикаль задається символічним рухом через нічний зеніт: «Лебідь білосніжний» водночас виступає як реальне зоряне сузір'я Cygnus, і як універсальний міфопоетичний символ чистоти, поетичного призначення й вірного кохання. Завершальний акорд ліквідує екзистенційну самотність: чуйне «безгоміння» виявляється не порожнечею, а простором радості від духовного єднання двох сердець («радісне квиління несамотньої душі»).
Теми: неокласицизм · інтимна лірика · пейзажна медитація · подолання самотності · символіка лебедя · духовне осяяння