Поки не вмру, не перестану
Тебе шукати на землі
І серце зоряного лану,
Де Твої плинуть кораблі.
Засклеплена в глухій яскині
Моя бунтується душа —
О, де те небо, де те синє,
Що смертний біль її втіша?
Дихни на неї, як в дитинстві,
Що в землю з ненькою лягло,
І не цурайсь мене — я син твій —
І пригорни моє чоло.
НОВА ДУМКА, 1920, ч. 3, с. 1. Передрук з рукописної копії в архіві-музеї УВАН у США.
Елегійний метафізичний монолог-молитва, сповнений неоромантичного тужливого пориву до недосяжного трансцендентного абсолюту крізь морок земного буття та екзистенційне сирітство.
Вірш опубліковано у третьому числі часопису «Нова думка» за 1920 рік (Кам'янець-Подільський). У цей період Михайло Драй-Хмара перебував у Кам'янці-Подільському, де викладав слов'янське мовознавство в новоствореному Кам'янець-Подільському державному українському університеті — одному з головних інтелектуальних осередків доби Української революції та визвольних змагань. Текст дійшов до сучасного читача також завдяки рукописній копії, збереженій в архіві-музеї Української вільної академії наук (УВАН) у Нью-Йорку.
1920 рік став часом драматичного зламу: польсько-радянська війна, падіння УНР та встановлення більшовицької окупації породили глибоке відчуття краху надій і приреченості цілого покоління української інтелігенції. Хоча формування славетного грона київських неокласиків («п'ятірного грона») відбулося дещо згодом, поет уже тоді тяжіє до суворої гармонії, філософської зосередженості та пластичної виразності, полемізуючи з хаосом революційної руїни та поверховою тогочасною агіткою.
Твір складається з трьох класичних катренів, написаних чотиристопним ямбом із чергуванням пірихіїв, що надає ритмомелодиці хвилеподібної плинності та інтонації сповідального плачу-моління. Римування перехресне (АбАб) із послідовним чергуванням жіночих і чоловічих клаузул.
Фоніка вірша вибудувана на тонкому звукописі: пронизливі асонанси на світлі голосні [і], [е], [а] контрастують із глухими, закритими приголосними в образі «засклепленої яскині» ([с], [к], [л], [п]), увиразнюючи семантичне протистояння темної земної в'язниці та нескінченного сяйва неба.
Образна система вірша тримається на фундаментальній неоплатонічній опозиції земного ув'язнення та небесної прабатьківщини. Земне існування марковане топосом «глухої яскині» (пряма алюзія на платонівську печеру тіней і смертності), де людська душа бунтується проти замкненості й шукає виходу. На противагу цьому божественний або трансцендентний світ розгортається у величній космічній панорамі — «серце зоряного лану», де пливуть метафізичні кораблі Невідомого Бога чи Першооснови буття.
Символіка синяви («О, де те небо, де те синє...») у спадкоємності з романтичною та символістською традиціями уособлює недосяжну ідеальну гармонію, здатну зцілити «смертний біль». Водночас фінальний акорд переводить медитацію з абстрактно-космічного регістру в трагічно-інтимний, майже біблійний: благання сина до Батька-Творця або Богоматері-Природи («пригорни моє чоло») переплітається з болючим мотивом ранньої втрати рідної матері (Анни Драй), пам'ять про яку назавжди закарбувалася в душі поета почуттям непереборного екзистенційного сирітства.
Теми: богошукання · екзистенційна самотність · космічна гармонія · туга за ідеалом · сирітство і пам'ять