Розлив свій гнів і стих.
Струмки рокотять яром,
І райдуга стожаром
Дзвенить у стих.
А він вже на луці!
Не слухається татка:
Заголить ноженята
І в мандрівці!
Кругом скалки, огні…
Нахилиться дитина –
Горить в руках зорина, —
Чи то ж у сні?
Ах, сон той – віщий дзвін:
Курить, мете сніжниця,
А він у пісні сниться –
Мов навздогін.
Елегійно-імпресіоністична мініатюра, у якій весняне оновлення природи та зворушлива дитяча безтурботність контрастно зіставляються з передчуттям життєвої негоди й трагічної невідворотності буття.
Поезія створена 1920 року в період викладацької діяльності Михайла Драй-Хмари в Кам'янець-Подільському державному українському університеті. Це був час кривавої зміни влад, воєнної розрухи та громадянського протистояння в Україні, коли приватний, інтимний світ родини та батьківські почуття ставали для митця рятівним осередком душевної рівноваги й світла серед загального хаосу.
Вірш увійшов до єдиної прижиттєвої збірки поета «Проростень» (Київ: «Слово», 1926). Хоча Драй-Хмара традиційно зараховується до грона київських неокласиків («п'ятірного грона»), його поетична манера середини 1920-х років органічно синтезувала неокласичну дисципліну форми з витонченим неоромантизмом та імпресіоністичним символізмом. Збірка зазнала упередженої критики з боку ортодоксальних пролетарських критиків за «камерність», брак ідеологічної дидактики та зосередженість на внутрішніх переживаннях.
Вірш написано чотиристопним амфібрахієм із виразними усіченнями (чергування неповних тристопних та двостопних рядків створює пульсуючий, пісенно-колисковий ритм, що імітує невпевнені дитячі кроки й сплески стихії).
Строфічна організація — чотири катрени з кільцевим (охопним, abba) та суміжним або перехресним варіюванням римування в окремих строфах (зокрема перша строфа: a-b-b-a з характерною тавтологічною парою «стих / у стих», де майстерно обігрується графіка омонімів). Звукопис насичений дзвінкими алітераціями сонорних [р], [л], [н] та свистячих і шиплячих [с], [з], [ш], що створює акустичну картину спаду грози та метафоричного кришталевого дзвону.
Композиційно поезія побудована на витонченій градації та контрасті двох планів: реалістично-пейзажного й містично-прогностичного. Початок твору розгортає візуально-слухову імпресію затихання бурі: гнів грози згасає, поступаючись сяйву райдуги й шуму весняних струмків. У центрі картини постає образ дитини («не слухається татка»), яка вибігає босоніж на мокрий луг — символ чистої, первозданної вітальності та беззахисної відкритості світові.
Ключові метафори («райдуга стожаром», «скалки, огні», «горить в руках зорина») перетворюють побутову сцену на осяяння: дитина тягнеться до відблиску світла у воді, немов до недосяжної зірки. Мотив поєднання вогню й води породжує архетип пізнання крихкої краси, межуючи з ілюзією сновидіння («Чи то ж у сні?»).
Фінал твору здійснює різкий семантичний злам: ідилія раптово охоплюється передчуттям катастрофи («віщий дзвін», образ метелиці-сніжниці). Сон про літнє дитинство перетворюється на спогад-туга під час зимової завірюхи, що прочитується як пророчий екзистенційний підтекст: передчуття трагічних випробувань і смертоносних хуртовин епохи, які неминуче наздоженуть наївну людську душу.
Теми: дитинство · природа і людина · батьківська ніжність · екзистенційне передчуття · краса світу · трагізм буття