Серпневий прохолонув вар.
Напрявши гарусної пряжі,
мереже кучеряві мажі
вечірнім золотом гаптар.
Що зелено в блідій поливі,
як на осінніх косах верб,
а вже кладе хтось тіні гливі
на тонко викреслений серп.
Померкло горяне горно.
Вдягає ніч жалобне рам'я.
О, хто це ранить утлу пам'ять?
День одгорів. Давно.
1923. ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ. 1925, ч. 12, с. 6; передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ. 1926, с. 26.
Елегійний пейзажно-філософський вірш, у якому споглядання сутінкового згасання серпневого дня переростає у меланхолійну рефлексію над крихкістю людської пам'яті та невблаганністю часоплину.
Поезія написана у 1923 році — у переломний період пореволюційної стабілізації, коли Михайло Драй-Хмара, повернувшись до Києва після вимушених переїздів (зокрема викладання в Кам'янець-Подільському університеті), остаточно утверджується в середовищі київських «неокласиків». Спілкування з Миколою Зеровим, Павлом Филиповичем, Максимом Рильським та Освальдом Бургардтом спонукало автора до пошуку строгої художньої рівноваги, рафінованої образності й естетичної самобутності на противагу поширеному тоді плакатному пролеткультівському агітпропу.
Твір уперше опубліковано в журналі «Життя й революція» (1925, ч. 12, с. 6), що на той час був головним осередком модерної української культури й публікував твори авторів високої формальної культури. Згодом вірш увійшов до єдиної прижиттєвої збірки поета «Проростень» (Київ: Слово, 1926, с. 26). Збірка засвідчила органічний синтез символістських ремінісценцій і неокласичної дисципліни форми, що невдовзі стало мішенню для вульгарно-соціологічної критики доби згортання українізації.
Вірш написаний чотиристопним ямбом із переважанням пірихіїв, що надає ритмомелодиці плавності, задумливості та сутінкового уповільнення. Строфічна організація являє собою три чотиривірші (катрени) з чергуванням охопного (кільцевого, abba) та перехресного (cdcd, effe/змішаного) римування, де остання строфа увиразнена синкопованою рубаною паузою у фіналі («День одгорів. Давно.»).
Фонічна палітра поезії багата на вишуканий звукопис: провідна роль належить сонорним «р», «л», «м», «н» у поєднанні з глухими шиплячими («прохолонув вар», «напрявши гарусної пряжі», «мереже... мажі», «горяне горно»), що створює майже відчутний акустичний ефект тихого шелесту, прядіння та поступового згасання багаття вечірньої заграви.
Образний лад поезії розгортається від предметно-чуттєвого пейзажу до екзистенційного узагальнення. Метафоризація вечора як праці міфічного «гаптаря», що плете «гарусну пряжу» та золотить «кучеряві мажі» (хмари або чумацькі вози на небокраї), відсилає до барокової та фольклорної орнаменталістики, переплавленої крізь призму неокласичного естетизму. Захід сонця подано як згасання ремісничого чи ковальського вогнища («горяне горно»), що символізує природну тишу і завершеність циклу.
Особливого драматизму твору надає мотив «жалобного рам'я» ночі та раптовий перехід у площину внутрішніх переживань ліричного суб'єкта: «О, хто це ранить утлу пам'ять?». Епітет «утла» (крихка, непевна, ламка) акцентує вразливість особистості перед невблаганним рухом часу і втратами. Лаконічна кінцівка «День одгорів. Давно.» виводить камерний вечірній етюд у масштаб універсальної елегії про незворотність минулого та відчуження пережитого.
Теми: пейзажна лірика · філософська елегія · неокласицизм · плинність часу · пам'ять і самотність · вечірні медитації