Стогнала ніч. Вже гострі глиці
Проколювали більма дня,
І синьо-золоті грімниці
Дражнили відгульня-коня.
Розбурхалася хмар армада,
А ти опалена в огні,
Ти вся любов і вічна зрада,
Летіла охляп на коні.
Під копитом тріщали ребра,
Впинались очі в образи
А ти розпліскувала цебра
Передсвітанної грози.
Із бур, о молода гонице,
Ти пролила своє дання —
І світом гомін і стрілиці
Дзвінкокопитного коня.
ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ. 1923, ч. 9, с. 40; передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, с. 17-18.
Динамічний експресіоністично забарвлений вірш розгортає візію нічної передгрозової стихії, де образ Шехерезади трансформується з казкової оповідниці у фатальну вершницю — уособлення нестримної пристрасті, катастрофічної краси й жертовного творчого гону.
Твір уперше надруковано 1923 року у харківському часописі «Червоний шлях» (ч. 9, с. 40), а згодом уміщено до єдиної прижиттєвої збірки поета «Проростень» (Київ: «Слово», 1926). Початок 1920-х років для Михайла Драй-Хмари — це доба активного входження в київське неокласичне коло (разом із Миколою Зеровим, Максимом Рильським, Павлом Филиповичем, Освальдом Бурґгардтом) та викладання у Кам’янець-Подільському університеті й київських вишах. Цей період позначений гострими естетичними пошуками синтезу академічної культури форми й тривожного передчуття пореволюційного зламу.
Попри формальну зарахованість автора до неокласиків («грона п’ятірного»), цикл «Шехерезада» демонструє відчутне тяжіння Драй-Хмари до неоромантичного бунту та експресіоністичної напруги, що вирізняло його поетику серед раціональнішої пластики Зерова. У радянській критиці 1920-х років екзотична та еротизована образність циклу зазнавала закидів в «естетстві» та втечі від пролетарської тематики, що згодом стало однією з ідеологічних підстав для репресій проти поета в 1930-х роках.
Поезія написана чотиристопним ямбом із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул. Строфічна будова становить чотири катрени з перехресним римуванням (АбАб), де точні співзвуччя чергуються з вишуканими неточними та асонансними римами (глиці — грімниці, дня — коня, ребра — цебра, гонице — стрілиці).
Ритмомелодика твору відзначається надзвичайною пружністю та синкопованим темпом, що імітує галоп «відгульня-коня». Звукова організація насичена дзвінкими алітераціями сонорних [р], [л] та вибухових приголосних, що створюють акустичний ефект гуркоту грози й цокоту підків («розбурхалася хмар армада», «розпліскувала цебра», «дзвінкокопитного коня»).
У вірші відбувається радикальна модерністська деконструкція орієнтального міфу про Шехерезаду: замість пасивної оповідачки з «Тисячі й однієї ночі», яка рятує життя словом, постає демонічна «молода гониця», вершниця апокаліптичної грози («летіла охляп на коні»). Вона амбівалентна за своєю природою — «вся любов і вічна зрада», що зближує її з вакхічним або валькіричним архетипом фатальної стихії жіночності й пориву.
Образний ряд насичений експресіоністичною тілесністю й космічною урвистістю: «гострі глиці» зірок проколюють «більма дня», «під копитом тріщали ребра», а нічні хмари уподібнюються загрозливій армаді. Метафора «розпліскувала цебра передсвітанної грози» переводить інтимно-еротичну напругу в план космічного катарсису — буря очищує світ перед світанком через екстатичну руйнацію.
Філософський підтекст вірша зосереджений на ідеї нерозривності творчого пориву, болю та самознищення. Стрімкий біг «відгульня-коня» та «дання» гониці символізують ціну екстатичного вивільнення духу в добу катастрофічних історичних переломів, де краса народжується винятково з вогню, бурі та небезпеки.
Теми: неокласицизм · експресіонізм · стихія грози · фатальна жіночність · модерністський неоромантизм · орієнтальні мотиви