Я побачив тебе з трамваю.
Ти все та ж голуба й ясна, —
тільки я, тільки я не розмаю
снігового сна.
Ти прийшла у вербляницю: "Здрастуй!
— про мене — хай верби цвітуть:
не топтатиму синього рясту,
у глуху виїжджаючи путь".
Ожило в душі незабутнє...
(Золотіє бань вінок)
і співає в далеке майбутнє
трамвайний дзвінок.
1924. Журнал ЗОРЯ (Дніпропетровськ). 1926, ч. 15, с. 2; передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ. 1926, с. 20.
Елегійне ліричне осмислення раптової зустрічі з минулим крізь динамічний урбаністичний простір, де мотив весняного пробудження й сакральної пам'яті контрастує з екзистенційною втомою та передчуттям трагічного життєвого шляху ліричного героя.
Поезія постала 1924 року — у переломний період розквіту доби «Червоного ренесансу», позначений активною діяльністю київських неокласиків («грона п'ятірного»), до кола яких Михайло Драй-Хмара долучився як віртуоз форми, тонкий лірик і поліглот. Попри естетичний тиск з боку офіційної радянської пролетарської критики, яка агресивно вимагала від митців класової утилітарності й прямолінійного агітаційного патосу, поет послідовно обстоював засади чистого мистецтва, гармонії форми, духовної тяглості та глибокого культурного синкретизму.
Вірш увійшов до циклу «Шехерезада», що став камертоном дебютної та єдиної прижиттєвої збірки автора «Проростень» (Київ: «Слово», 1926). Окремо текст з'явився друком у дніпропетровському часописі «Зоря» (1926, № 15, с. 2) як рефлексія на публікацію збірки. У контексті творчого діалогу київського середовища ця мініатюра поєднує вишукану модерністську урбаністику з питомим автобіографічним шаром — топосом весняного Києва часів НЕПу, де стукіт міського трамвая стає межею між ілюзією щастя та внутрішньою ізольованістю митця.
Твір становить собою три катрени, написані чотиристопним амфібрахієм із поодинокими ритмічними варіаціями (перехідними метричними зрушеннями наголосів), що створює плавний, хвилеподібний рух і тонко відтворює розмірений стукіт і хитання вагона трамвая.
Римування перехресне (АбАб) із чергуванням жіночих та чоловічих рим (трамва́ю — не розма́ю, ясна́ — сна́; вербля́ницю — ря́сту, «Здра́стуй!» — путь). Інструментування вірша вибудоване на м'якій алітерації свистячих і сонорних приголосних ([с], [н], [р], [л]), що увиразнює семантику снігового сну та відлуння трамвайного передзвону.
Образна система твору розгортається через опозицію статики й руху, сакрального спокою та механістичного міського плину. Погляд ліричного героя «з трамваю» маркує позицію спостерігача, відокремленого віконним склом від образу прекрасної дами («ти все та ж голуба й ясна»). Поліфонія кольоропису («голуба й ясна», «сніговий сон», «синій ряст», «золотіє бань вінок») структурує рух емоції від холодної меланхолії до спалаху духовної пам'яті, де золоті бані київських церков уособлюють невмирущу гармонію буття над хаосом побуту.
Кульмінаційним вузлом стає переосмислення українського фольклорного архетипу «топтати ряст» (жити, зустрічати весну, радіти життю), що тут отримує трагічний від'ємний модус — «не топтатиму синього рясту, у глуху виїжджаючи путь». Поєднання народнохристиянського часопростору («вербляниця» — Вербна неділя) з передчуттям «глухої путі» надає твору фаталістичного, майже пророчого виміру, передвіщаючи подальшу трагедію репресій та ГУЛАГу, водночас залишаючи надію на безсмертя духу («і співає в далеке майбутнє трамвайний дзвінок»).
Теми: неокласицизм · урбаністична елегія · мотив передчуття долі · архетип топтання рясту · пам'ять і втрачене кохання · київський текст