Я світ увесь сприймаю оком...

Про вірш

Маніфестація неокласичного світовідчуття, де візуально-пластичне сприйняття буття й закоханість у чистоту форми поєднуються зі священним благоговінням перед культурою та виваженим оптимізмом творчого самоствердження.

Історія

Поезія постала 1925 року в період розквіту творчої активності київського грона неокласиків («п'ятірного грона»), до якого разом із Михайлом Драй-Хмарою входили Микола Зеров, Павло Филипович, Освальд Бурґгардт (Юрій Клен) та Максим Рильський. Це був час запеклих літературних дискусій 1925–1928 років, коли неокласики відстоювали високу естетичну автономію мистецтва, орієнтацію на європейську духовну спадщину та опір партійному утилітаризму й пролеткультівському спрощенню.

Вірш увійшов до єдиної прижиттєвої збірки поета «Проростень» (Київ, видавництво «Слово», 1926). Збірка акумулювала доробок митця за період 1919–1926 років і стала концептуальною декларацією органічного зростання індивідуального таланту, вкоріненого водночас у рідний ґрунт і загальнолюдську культурну традицію. Невдовзі після виходу книжки на автора обрушилася нищівна вульгарно-соціологічна критика, яка таврувала естетизм неокласиків як «класово ворожий» та «ідеологічно відірваний від соцбудівництва».

Як учений-славіст, поліглот і філолог Драй-Хмара втілив у цьому тексті власне професійне та світоглядне кредо: копітку працю над словом, трепетне ставлення до мовної пам'яті й прагнення знайти гармонію поміж хаосом революційної доби та вічними законами художньої краси.

Форма

Твір є класичним зразком неокласичної строфіки — він складається з чотирьох катренів, написаних чотиристопним ямбом із пірихіями, що забезпечують наспівну й водночас дисципліновану інтонацію. Поет застосовує перехресне римування (АbАb) із чергуванням жіночих (оком — глибоко, повнодзвонні — бездонній) та чоловічих клаузул (люблю — ріллю, п'янкі — віки).

Фонічна організація вірша відзначається тонким звукописом: алітерації плавних та сонорних приголосних ([л], [р], [н]) у поєднанні з відкритими голосними створюють відчуття світлової й мелодійної прозорості. Показовим є метапоетичний автокоментар автора щодо метричної дисципліни («і тільки ямби та анапест потроху бережуть устав»), що підкреслює нормативність форми як засобу впокорення вербальної стихії.

Як читати

Центральний образ поезії — «око» як орган естетичного пізнання світу — утверджує пріоритет аполлонівського, пластично-гармонійного бачення («лінію і цвіт люблю»). Архетипний образ рала й ріллі переосмислюється не в побутово-селянському, а в духовно-екзистенційному ключі: промені буття орю Chronos людської душі, роблячи її готовою до сприйняття культурних кодів і творчого плодоношення.

Другий смисловий пласт твору присвячений філософії слова. Архаїчна, добута з «глибини бездонної» лексика уподібнюється до густого запашного меду, набуваючи сакрального виміру. Водночас поет вказує на небезпеку художнього свавілля («епітет серед них — як напасть»), приборкати яку покликані суворі канони класичної версифікації. Метафора осені зі смутком, укладеним, «немов рубін, у перстень», символізує визрівання духу, спокійну мудрість і коштовну витримку творчої зрілості.

Фінал поезії відкриває неоплатонічну перспективу злиття суб'єкта творчості з універсумом: «струмінь битія» співає прозоро й неперервно, даруючи ліричному героєві надію на долучення до вселенського хору буття. Це тріумф світла над смерком доби, гімн невмирущій здатності митця зберігати гармонію внутрішнього зору серед історичних катастроф.

Теми: неокласицизм · мистецтво і покликання митця · філософія слова · гармонія буття · естетизм · київські неокласики