Бузьок
Самиця бузька сиділа на ялиці і чистила пір'я. Витягала дзьобом зубреці в крилі і вигладжувала пух на грудях. Оглянула себе і сиділа тихо. Чиста і біла, як це лиш птиця може бути.
Перехилила голову і дивилася на небо. Хмари бовваніють, зближається осінь. Ген полинув гамірливо ключ журавлів у вирій. Там тепліше. Вона чекає на самця, прилучаться до гурту і також полетять.
Загримів вистріл — птиця злетіла коміть головою. Розщибається на гілляках і паде на землю. Страшна поява ловить її, скручує шию, вона борониться дзьобом і гине.
Діти увиділи, що тато несе великого птаха, і вибігли назустріч. Розбишака дав їм птицю, вони оглядають її і бавляться. Жінка шолопає пальцями під пір'я:
— Але яка вона худа, лиш жили та кістки, нема й крихти м'яса. Не знати, що з того за хосен; гріх лиш — село може згоріти.
— Це лиш дурні хлопи так кажуть, — замітив розбійник. — Ходжу вже цілий місяць по лісі, і ніде нічого не видко. Не мав що іншого робити, та й стрілив.
Птиця лежала на землі. Витягнені ноги, покровавлене пір'я злипалося, глина припала до нього.
Дітям наскучило бавитися, взяли і закопали її…
Над зрубом летів бузьок і розглядався пильно довкола, і Облетів зруб, облетів цілий ліс, знов вернувся, облетів колесом зо дві милі і змучений сів на ялицю. Підоймив голову вгору і клекотав. Кругом тишина, смуток і сутінь. Відпочив ¡трохи і полетів знову шукати своєї подруги. Прилетів у село на свою стріху і застав пусте, холодне гніздо. Сів і заклекотав з усієї сили. Пусто…
Коло призьби зашумотіло — то вітер шелеснув кукурудзинням.
Забіліло перед хатою — то світло мигнуло крізь вікно.
Замаячіло коло яблуньки — ні, то полотно на жердці.
Вложив дзьоб під крило. Холодний вітер куйовдить пір'я. Нога стерпла. Витягнув другу, а ту зігнув під себе. Витягнув дзьоб і знов роззирався. Темно і пусто, лиш вітер шелестить.
Сховав голову в пір'я, посуятив верхами крил і знов умовк. Лиш пір'я на грудях підоймається й опадає.
— Пі-гі! Пі-гі!
Прокинувся і став розмахувати крильми і розглядатися. Темно, темно, темно, лиш крила шумлять.
Чайка пігікала далеко.
Ще більше скулився. Так холодно йому, що не міг знайти загрітку в собі… Став порошити дощ…
Суятить він, і літає, і шукає своєї подруги вже дев'ять днів. Ночує на тій ялиці в лісі, де її смерть постигла, ночує на скирті і на оборозі серед гаю. Ночі студені, з бурями й дощами.
— Вже наших бузьків не видко, — говорив мужик вечором у хаті.
— Ая, бідні птахи полетіли. Так, здається, осінь. От, усе веселіше було, поки вони були.
А бузьок прилетів і сів на стріху.
Зіслаб. Їсти не міг і не мав часу. Клонить головою і присідає, бо ноги ослабли.
Рано почув шум над собою, отворив очі — громада бузьків колує.
Хотів розняти крила — і покотився долі стріхою на обійстя.
— Ади, що воно є! Певно, хтось самицю вбив! Бідна птаха, аж серце дереться. Мало ще всякого смутку…
— О, вже той чоловік не варт жити, що на таку невинну птаху важить! Бог би його скарав!
1901