Бузьок

Михайло Яцків

Самиця бузька сиділа на ялиці і чистила пір'я. Витягала дзьобом зубреці в крилі і вигладжувала пух на грудях. Оглянула себе і сиділа тихо. Чиста і біла, як це лиш птиця може бути.

Перехилила голову і дивилася на небо. Хмари бовваніють, зближається осінь. Ген полинув гамірливо ключ журавлів у вирій. Там тепліше. Вона чекає на самця, прилучаться до гурту і також полетять.

Загримів вистріл — птиця злетіла коміть головою. Розщибається на гілляках і паде на землю. Страшна поява ловить її, скручує шию, вона борониться дзьобом і гине.

Діти увиділи, що тато несе великого птаха, і вибігли назустріч. Розбишака дав їм птицю, вони оглядають її і бавляться. Жінка шолопає пальцями під пір'я:

— Але яка вона худа, лиш жили та кістки, нема й крихти м'яса. Не знати, що з того за хосен; гріх лиш — село може згоріти.

— Це лиш дурні хлопи так кажуть, — замітив розбійник. — Ходжу вже цілий місяць по лісі, і ніде нічого не видко. Не мав що іншого робити, та й стрілив.

Птиця лежала на землі. Витягнені ноги, покровавлене пір'я злипалося, глина припала до нього.

Дітям наскучило бавитися, взяли і закопали її…

Над зрубом летів бузьок і розглядався пильно довкола, і Облетів зруб, облетів цілий ліс, знов вернувся, облетів колесом зо дві милі і змучений сів на ялицю. Підоймив голову вгору і клекотав. Кругом тишина, смуток і сутінь. Відпочив ¡трохи і полетів знову шукати своєї подруги. Прилетів у село на свою стріху і застав пусте, холодне гніздо. Сів і заклекотав з усієї сили. Пусто…

Коло призьби зашумотіло — то вітер шелеснув кукурудзинням.

Забіліло перед хатою — то світло мигнуло крізь вікно.

Замаячіло коло яблуньки — ні, то полотно на жердці.

Вложив дзьоб під крило. Холодний вітер куйовдить пір'я. Нога стерпла. Витягнув другу, а ту зігнув під себе. Витягнув дзьоб і знов роззирався. Темно і пусто, лиш вітер шелестить.

Сховав голову в пір'я, посуятив верхами крил і знов умовк. Лиш пір'я на грудях підоймається й опадає.

— Пі-гі! Пі-гі!

Прокинувся і став розмахувати крильми і розглядатися. Темно, темно, темно, лиш крила шумлять.

Чайка пігікала далеко.

Ще більше скулився. Так холодно йому, що не міг знайти загрітку в собі… Став порошити дощ…

Суятить він, і літає, і шукає своєї подруги вже дев'ять днів. Ночує на тій ялиці в лісі, де її смерть постигла, ночує на скирті і на оборозі серед гаю. Ночі студені, з бурями й дощами.

— Вже наших бузьків не видко, — говорив мужик вечором у хаті.

— Ая, бідні птахи полетіли. Так, здається, осінь. От, усе веселіше було, поки вони були.

А бузьок прилетів і сів на стріху.

Зіслаб. Їсти не міг і не мав часу. Клонить головою і присідає, бо ноги ослабли.

Рано почув шум над собою, отворив очі — громада бузьків колує.

Хотів розняти крила — і покотився долі стріхою на обійстя.

— Ади, що воно є! Певно, хтось самицю вбив! Бідна птаха, аж серце дереться. Мало ще всякого смутку…

— О, вже той чоловік не варт жити, що на таку невинну птаху важить! Бог би його скарав!

1901

Про вірш

Трагічна мініатюра про безглузде й цинічне знищення розбійником самиці лелеки заради розваги та гірку байдужість людського оточення перед лицем беззахисної природної краси.

Історія

Михайло Яцків — один із найвиразніших представників галицького модерністського угруповання «Молода муза» (заснованого 1906 року), творчість якого позначена естетизмом, натурфілософією та поглибленим психологізмом. У своїх новелах і нарисах автор неодноразово звертався до мотивів жорстокості повсякдення, протиставляючи гармонійну чистоту природного світу хижацькій, здеградованій сутності обивателя чи маргінала.

Твір «Бузьок» належить до жанрового різновиду психологічно-експресіоністичного образка або нарису з життя тварин, де через долю птаха розкривається моральний стан суспільства. Подібні алегоричні та зооморфні рефлексії є знаковими для малої прози Яцківа поряд із його творами про знедолених дітей та драматичні людські долі зламу століть.

Форма

Жанр твору — психологічна новела-мініатюра (ескіз). Композиція побудована на різкому контрасті: ідилічна картина догляду за пір'ям і передчуття польоту у вирій раптово ламається фатальним пострілом, переходячи в побутово-приземлену сцену з дітьми та жінкою, а завершується щемливою незамкненою панорамою осиротілого бузька-самця.

Мовний стиль вирізняється лаконізмом, виразним звукописом (динамічні короткі речення під час пострілу) та використанням автентичної галицької лексики («бузьок», «зубреці», «коміть головою», «шолопає», «хосен», «хлопи»), що надає оповіді густого локального колориту.

Як читати

Центральний образ білої та чистої самиці бузька символізує невинність, природну досконалість і святість шлюбної вірності, притаманної лелекам в українському фольклорі. Її марна загибель від руки розбійника («не мав що іншого робити, та й стрілив») утілює цілковите знецінення життя та торжество тупої, безмотивної ентропії над красою буття.

Разючим є психологічний контраст між поетикою пташиного буття та цинічно-утилітарною оптикою людей: діти граються закривавленою тушкою як забавкою, а жінка бідкається через брак м'яса та забобонний страх пожежі, геть не усвідомлюючи власної моральної глухоти. Фінальний політ самця над зрубом поглиблює трагізм самотності й незворотної втрати.

Теми: жорстокість до природи · символіка лелеки · безглузде насильство · молодомузівська проза · моральна черствість

Усі поети