Доля молоденької музи

Пара молодят вибралася в гори. Сміх і жарти губили серед тишини, дівчина квапила, бо хотіла завчасу вийти на верх.

Її товариш був веселий хлопець, любив біле личко і з приятеля хотів стати шлюбним чоловіком.

Вітер холодив, дівчина мовкла, потім спинилася й повела оком на далекі долини.

Такий світ показав Сатана Христові, коли підманював на покусу.

Дівчина не приймила рамена товариша, він облишився[1], невидима сила спинювала його на боці. Цього досі не бувало ніколи, він не міг зібрати думок і не знав, що з ним діється, як би морока в сні прилягла його і забрала всю силу.

Вийшли на гору.

Дівчина лягла горілиць і підобрала руки під голову, він сів в ногах, як винуватець.

Вона дивилася в небо й тонула в синіх глибинах.

Там студено, бо нема гріха, ясно й тихо, бо бог там пробував і так любить. Не видко його оком, але видко душею в тій страшній ясній вічності.

Забула про себе, про все, остала лиш душа і бажала вічного щастя…

— Час нам вертати в долину, — озвався несміливий голос.

Дівчина вернулася з незнаної, ясної дороги й глянула на товариша. Хитала ногу на нозі, дивилася з гірким насміхом на нього і на весь світ в долині.

Чим більше вниз, тим гірше пекло. Людські серця, як квітки, — чим нижче цвітуть, тим більше їх топчуть.

Ще ніколи не вглянула так глибоко в нищету, як тепер на сій горі між небом і землею. Не мала слова, не було образу для неї, лиш грізна мова мовчанки розпирала груди.

Хлопець дивився в світ перед собою, але нічого не міг видіти. Лиш поволі будилася в нім звичайна злість, що він не може зрозуміти цієї дивної дівчини. І коби ця химера скоро минула, то він не забуде їй цього — там на долині.

III

Дівчина піднялася й сказала:

— Так, треба йти.

По хвилі всміхнулася й сказала знов:

— А знаєш що?

Він втішився цією зміною і чекав на несподіванку.

— Іди ти цим боком в долину, я помчу тим, відтак кликнеш, як обізвуся, то буде значити, що ти близько мене, як не обізвуся, то знай, що я далеко навперед тебе!

— Добре! — кликнув і пустився в долину.

Дівчина скрилася за виступом скелі й гляділа вниз.

Хитала в задумі головою, усміх виринув знов на личко і прийшла гадка:

— Якби він любив мене, то відчув би, що я тут лишилася…

Через час учула далекий гомін, потому слабший, і стало знов тихо.

Сиділа на скелі, самота і ніч обгортали її поволі.

[1] Відстати.

1906

Про вірш

Алегорично-філософська новела розгортає зіткнення між піднесеним естетичним світом чистої духовності та приземленим профанним побутом, уособленим у спокусі долиною. Сповнений скорботного розчарування пафос викриває трагічну долю митця й творчої думки у фальшивому соціумі.

Історія

Твір «Доля молоденької музи» безпосередньо апелює до естетичної програми літературного угруповання «Молода муза» (1906–1909), до якого входив Михайло Яцків разом із Петром Карманським, Богданом Лепким, Василем Пачовським та іншими. Твір є саморефлексивним маніфестом покоління, що боролося за автономію мистецтва та втечу від провінційного прагматизму.

У цьому етюді Яцків утілив суперечність між богемно-романтичним поривом до ідеалу та неминучим приземленням митця, зіткненням із матеріальними умовами реального життя. Твір фіксує перехідний стан української модерної прози до чистого естетизму й неоромантичного дуалізму.

Форма

Твір написано у формі неоромантичної поезії в прозі (символістського етюду) з двочастинною контрастною структурою: підйом на вершину (простір абсолюту, чистоти, неба) і погляд уніз/повернення в долину (простір падіння, гріха, соціуму).

Стиль позначений витонченою імпресіоністичною ритмізацією прозової мови, насиченої візуальними колористичними акцентами (біле личко, сині глибини, ясна вічність) та біблійною фразеологією й ритмікою, що наближає фрагмент до ліричного вірша.

Як читати

Образна система базується на неоромантичній антитезі «вершина — долина». Гора символізує сакральний простір незаплямованого духу, трансцендентної вічності та чистого мистецтва («там студено, бо нема гріха»), тоді як долина виступає інфернальним символом соціуму («чим більше вниз, тим гірше пекло»). Образ дівчини персоніфікує саму молоду музу — мистецьке натхнення, не готове розмінюватися на шлюбний затишок і дріб'язкові взаємини.

Біблійна алюзія на спокусу Христа дияволом («Такий світ показав Сатана Христові, коли підманював на покусу») надає конфлікту метафізичного масштабу. Відмова героїні від рамена супутника є актом збереження художньої суверенності: естетичний абсолют вимагає самотності та дистанціювання від світу людських пороків, залишаючи героїні лише гіркий насміх над недосконалістю буття.

Теми: естетизм · мистецтво і дійсність · самотність митця · духовний абсолют · неоромантизм

Усі поети