Був лицар, що не мав нікого, лиш коня вороного. На нім боронив він вітчину й зогрівав товаришів до боротьби за правду і волю.
В остатній війні дістали оба смертельну рану й упали разом головами.
Карий хлипав коло лицаря, прощався з ним.
— Дивне диво, — думав лицар, — як мій товариш багато пережив, не менше від мене.
Лежав лицем до землі, чув, як сльози коня падуть на його голову і дивувався ще більше.
Так засипляли оба.
Товариші шукають лицаря і несуть йому вінець слави.
1901
Лаконічна героїко-філософська мініатюра про останній бій лицаря та його вірного бойового побратима-коня, пронизана світлим елегійним пафосом побратимства, самопожертви й посмертної слави.
Мініатюра постала 1901 року — в період активного формування естетичної платформу «Молодої музи», коли Михайло Яцків експериментував із гранично спресованими, лапідарними формами прози, перетворюючи новелу на вірш у прозі чи легендарну притчу.
У цьому ранньому творі Яцків синтезував неоромантичну лицарську естетику з міфологічним підтекстом. Твір виник на хвилі оновлення української прози, прагнення вирватися з рамок вузького етнографізму в універсальні топоси лицарського кодексу честі та міфопоетичного узагальнення.
Жанр твору — поезія в прозі (або мікроновела-притча). Композиція монолітна, позбавлена розлогих експозицій: всього в кількох реченнях уміщено історію боротьби, фатального поранення, зворушливого прощання і посмертного вінчання славою. Текст вирізняється винятковою евфонічністю, ритмізованою фразою, суворою простотою мовних засобів та монументальним спокоєм інтонації.
Заголовок твору «Пегас» виводить конкретний образ бойового вороного коня в площину античного міфу, зливаючи докупи коня-воїна та коня-натхненника, символ піднесеного поетичного польоту духу. Кінь постає не безсловесною твариною, а рівноправним суб'єктом духовного досвіду — він плаче, тужить і володіє власною біографією страждань («як мій товариш багато пережив, не менше від мене»).
Трагедія згасання життя трансформується у світле засинання-перехід («Так засипляли оба»), де смерть знімає страждання і відкриває простір для апофеозу. Сльози коня, що падають на голову лицаря, виступають містичним актом хрещення й прощання, а фінальний «вінець слави», який несуть товариші, утверджує ідею безсмертя подвигу в боротьбі за правду і волю.
Теми: лицарська честь і обов'язок · вірність та побратимство · жертовність у боротьбі за волю · міфологізація вірного коня · смерть і вічна слава · філософія страждання