Повернення
Михайло Яцків
Мужик віз жінку з шпиталю.
Його вимучили кілька місяців в тюрмі за вибори, старшого сина забрали до війська, а вона з журби, жалю, туги захворіла на очі.
Товкла головою об полудрабки та лляла рясні сльози. Коли сліз не стало, хлипала. Думки холодними стрілами прошибали серце.
— Чуже нещастя я виділа, та все відіткнула, коли згадала, що воно чуже. А тепер ти, боже, послав на мене кару, та й свій біль лише буду терпіти. Прийшла я на таке, що нікуди кинутись. Зробила б собі смерть,, та гріх перед дітьми і нема як. Маєш, Федю, сліпу жінку — вбий її або роби, що хочеш. Вези дітям маму, вона буде їм у вічних потемках сорочки латати та кров з голки втирати, буде їм їсти варити та руки собі опарювати. Або поклади її за образ та дивися на неї. Бодай ти був не дочекав такої потіхи від своєї жінки, бодай вона була в землю запалася… Ти, Федю, не журися. Вивчи мене отченашів, та я собі хлібець постараю.
— Цить, жінко, бо смерть собі зроблю!
Впала лицем до соломи і душилась від горя. Як утихла, то спитала, чи далеко до села.
— Вже коло царин.
— Зелена нивонько, ото діждала я тебе повітати, тебе оглядати! Не мені, небого, на тобі з серпом станути, не мені ¡перед вести, не мені твій колос у сніпки в'язати. Знайди собі іншу, бо я вже каліка, на віки вічні сліпа.
Знову упала на солому…
Піднялася і шепотіла, як у молитві:
— Як надійде хто, то стань, хай попрощаюся з ним. Нікого не помини, я з усіма була в добрій злагоді.
Закрила лице в поділок.
— Слава Йсу!
— Навіки слава. Тпрру! Палагно, от кума Матіїха з дітьми.
Цілувалася з Матіїхою, цілувала її руки і тряслася, як осика. Матіїха розважала її і сама плакала.
— Не завдавайте собі жалю, Палагно. Ми от з кумою Максимихою та Настусею навідаємося до вас.
— Прийдіть, прийдіть, любі, бо бачите, яке вже моє… Федь зліз із воза і підіймав Матіїшиних дітей до жінки. Тулила їх ясноволосі голівки.
Як приїхали додому, він узяв її з воза і вів поволі до хати.
— Ото собі радість ведеш! Пороги потріскають, серце розколеться, а просвітку не буде…
Діти заплакали вголос, вона ластівкою припала до них.
— Не буду вже бачити, Іванку, як і твої кучерики обстрижуть… Не буду бачити, Оленко, як станеш у шлюбнім віночку… Ой, не буду, не буду, я темна…
1907
Про вірш
Новела фіксує безповоротну життєву катастрофу селянської родини, розчавленої соціальним і колоніальним гнітом Австро-Угорщини. Крізь пронизливий монолог осліплої селянки розгортається експресіоністична трагедія людського безсилля перед долею.
Історія
Новела «Повернення» постала на зламі століть у період ранньої творчості Михайла Яцківа, коли він найактивніше шукав нові модерністські форми зображення екзистенційного болю людини. Письменник належав до модерністського угруповання «Молода муза», однак, на відміну від естетизму багатьох колег, його проза зберігала граничну загостреність соціального співпереживання галицькому селянству, трансформовану крізь оптику європейського натуралізму та раннього експресіонізму.
Історичним тлом твору є трагічні галицькі виборчі баталії кінця XIX століття (так звані «криваві баденівські вибори»), під час яких селян тероризували, піддавали тюремному ув'язненню та жандармському свавіллю, а молодь насильно рекрутували до цісарського війська. Яцків фіксує руйнацію селянської оселі не з погляду етнографічного побутописання, а як тотальне потьмарення буття окремої родини.
Форма
За жанром це компактна психологічна новела-образок із виразними рисами експресіонізму. Композиція твору побудована на контрапункті: монотонний рух воза протиставляється екстатичному, внутрішньо надривному монологу героїні, де реалістична деталь (полудрабки, солома, голка) переростає в символічний вимір.
Наративна тканина мінімізує присутність автора, виводячи на авансцену діалогічно-монологічну форму. Мова насичена галицьким діалектним колоритом, сповнена уривчастих еліптичних конструкцій, фольклорних голосінь та афектованої вигукової інтонації.
Як читати
Центральним є амбівалентний образ повернення: фізично жінка прямує додому, але екзистенційно це занурення у «вічні потемки», духовне відчуження та неможливість продовження звичного життя. Її сліпота набуває метафоричного значення розриву зв'язку з землею-годувальницею: звернення до «зеленої нивоньки» звучить як прощання з працею, що легітимізувала саме існування селянина.
Психологічний стан героїні передано через градацію відчаю: від благання смерті через пропозицію жебрати («вивчи мене отченашів») до гротескної жертовності («поклади її за образ»). Яцків майстерно поєднує фізіологічний шок від травми із сакралізацією материнського самозречення, створюючи образ страдниці, розіп'ятої на руїнах власного родинного гнізда.
Теми: галицьке селянство · сліпота та фізична трагедія · родинна катастрофа · експресіонізм · соціальна кривда · молода муза