Ідуть і йдуть у Києві дощі.
Намокли парасольки і плащі.
Пливе на річку схожий тротуар, —
Ані зірок, ні сонця із-за хмар.
Майдани, парки, вулиці, мости,
Напнуті над трамваями дроти,
Розсипані у просторі вогні —
Усе немовби в летаргійнім сні.
А в нашім домі затишок, тепло,
І ми удвох, і хилиш ти чоло
Мені на груди, й діти наші сплять,
І тихо краплі в шиби шарудять.
Спокійно, мирно, світло на душі, —
Ідуть і йдуть у Києві дощі.
Живописна поетична картина української природи, сповнена тонких колористичних деталей та світлої елегійної задуми.
Поезія належить до багатого доробку автора (Микола Луків), який зробив помітний і самобутній внесок у розвиток українського художнього слова свого часу. Твір відображає органічний зв’язок із національною культурною традицією та прагнення знайти власну неповторну інтонацію.
У вірші яскраво проявилася щирість ліричного переживання, глибока моральна позиція та увага до найтонших порухів людської душі, що робить його співзвучним переживанням читача будь-якої епохи.
Метрична структура: канонічний п’ятистопний ямб. Шляхетна гармонія п’ятистопного ямба з класичним чергуванням жіночих і чоловічих рим.
Класична сонетна архітектоніка: два катрени й два терцети. Звуковий лад відзначається природною гармонією вокалізму та продуманою системою інтонаційних акцентів.
Твір відкривається виразним образним або філософським зачином («Ідуть і йдуть у Києві дощі»), що відразу захоплює увагу читача та створює неповторну емоційну тональність.
У кульмінації («Усе немовби в летаргійнім сні») ліричне почуття сягає найбільшої напруги: через зіставлення внутрішнього стану героїв із навколишнім світом розкривається глибинний підтекст твору.
Фінал вірша («Ідуть і йдуть у Києві дощі») приносить відчуття гармонійного завершення естетичного задуму, залишаючи глибокий слід у свідомості читача та утверджуючи незнищенність духовних цінностей.
Теми: українська поезія · пейзажна лірика · філософія серця · сатира і мораль