Коли в монастирях був папірусу брак,
Ченці з рукопису старе письмо змивали,
Щоб написати знов тропар або кондак,
І палімпсестом той рукопис називали.
Та диво! час минав — і з творів Іоанна
Виразно виступав знов твір Арістофана.
Кохана! Це душа моя — той палімпсест. —
Три роки вже тому, твій образ чарівливий,
І усміх лагідний, і голос твій, і жест —
В душі я записав, зворушений, щасливий…
І хоч виводив час на ній своє писання,
Твій образ знов постав і з ним моє кохання!
1903
Витончена модерністська елегія про незнищенність справжнього кохання, де пам'ять серця метафорично уподібнюється до середньовічного рукопису, крізь який неминуче проступає первинний святий образ.
Поезія написана 1903 року — у добу естетичного злету українського раннього модернізму, коли Микола Вороний виступив ініціатором альманаху «З-над хмар і з долин» та активно пропагував оновлення поетичних форм, витонченість образності й культурологічний підтекст.
Звернення до антично-середньовічної ерудиції віддзеркалює прагнення поета ввести українське красне письменство в широкий європейський культурний контекст, синтезуючи філологічну рефлексію з глибоким ліризмом.
Твір являє собою класичний зразок шестистопного ямба (олександрійського вірша) з перехресним (у першій частині) та суміжним римуванням у кульмінаційних двовіршах. Структурно вірш поділений на дві симетричні смислові частини (по шість рядків): історико-культурну експозицію та її інтимно-психологічне проектування.
Ритмомелодика шляхетна й медитативна, насичена паузами, інтонаційними перепадами та виразними тире, що підкреслюють напругу думки й емоційне осяяння ліричного суб'єкта.
Художня тканина вірша розгортається через розгорнуту культурологічну метафору палімпсесту. У першій частині автор звертається до історичної аналогії: середньовічні ченці змивали античні світські тексти задля богослужбових піснеспівів (тропарів і кондаків), проте первинний автор (Арістофан) із часом пробивався крізь нашарування християнської теології (Іоанна). Ця антитеза профанного/сакрального та часового/вічного стає ключем до розуміння людської душі.
У другій частині ліричний герой ототожнює свою душу з таким пергаментом. Життєві перипетії, біль і сам плин невблаганного часу виводили свої знаки поверх спогадів, намагаючись стерти пам'ять про кохану. Проте пластика її портрета («усміх лагідний, і голос твій, і жест») виявилася нетлінною духовною першоосновою, що торжествує над забуттям.
Філософський зміст твору полягає в утвердженні примату справжнього почуття над руйнівним плином буття: кохання постає як найглибший текст буття, який неможливо знищити жодними нашаруваннями повсякденності чи пізніших розчарувань.
Теми: інтимна лірика · філософія кохання · пам'ять і час · культурологічні мотиви · модернізм