Одкриваються рани —
Давні рани, нудьгою роз’ятрені знов…
І червону, гарячу мов полум’я, кров
Вже не стримує зілля омани.
Одкриваються рани…
Рани, серця рубіни!
Ви — єдиний той дар, ви — той скарб жебрака,
Що дала йому з ласки кохана рука
На розстанні, в останні хвилини…
Рани, серця рубіни!..
О, рубіни червоні!
А хто ж вам дав багровість і полиск огня?
Моя гордість, ображена гордість моя,
Що тримала мій гнів на припоні.
О, рубіни червоні!..
1911
Драматичний рондель про незгасний душевний біль зрадженого кохання, переплавлений у коштовний скарб ураженої чоловічої гордості.
Вірш датується 1911 роком — періодом зрілої майстерності Вороного, коли вийшла його знаменита поетична збірка «Ліричні поезії» (1911), що закріпила за ним статус віртуоза форми, музичності та вишуканого психологізму в українській поезії.
Цей твір відтворює глибокі особисті драми поета, позначені розчаруваннями в коханні, та демонструє характерну для символізму естетизацію страждання, коли біль трансформується у витвір мистецтва та знак аристократизму духу.
Твір написано у канонічній або наближеній до ронделя формі, де кільцева композиція підтримується повторенням рефренних рядків («Одкриваються рани…», «Рани, серця рубіни!..», «О, рубіни червоні!..»). Віршовий розмір — тристопний анапест із варіаціями та цезурними паузами, що створює пульсуючий, надривний ритмічний малюнок.
Музикальність досягається багатою інструментовкою звуків (алітерації плавних «р», глухих і сонорних), експресивним синтаксисом (трикрапки, оклики, риторичні запитання) та замкненою структурою строф.
Ключовою в поезії є символістська метафора перетворення кривавих ран на дорогоцінне каміння — «рубіни серця». Рана від розлуки перестає бути просто фізіологічною чи суто побутовою травмою; вона сакралізується й набуває статусу естетичного та екзистенційного скарбу («той скарб жебрака»), залишеного коханою рукою на прощання.
Драматичний пафос досягає вершини в розкритті природи цього полум'яного кольору: багряний блиск рубінів живиться не просто сумом, а «ображеною гордістю». Приборканий гнів, стриманий вольовим зусиллям особистості («що тримала мій гнів на припоні»), не вибухає назовні руйнівною люттю, а кристалізується всередині, надаючи духовному болю коштовної твердості й невмирущого горіння.
Образ рубіна як згустку крові, вогню і гідності маніфестує модерністський культ сильної особистості: герой відмовляється від ролі приниженої жертви, перетворюючи пережиту кривду на внутрішнє джерело трагічної величі й поетичної енергії.
Теми: інтимна лірика · естетизація болю · нерозділене кохання · гордість і гідність · символізм