В Лаврі
Осип Маковей
У Лавру в печери я тричі ходив,
блукав там самітний з півднини
та в бога прощення благав за мої
тяжкі редакторські провини.
Ах, боже, редактором бути у нас
і не согрішити — не можна:
хоч як ти пильнуйся, дивись, аж нараз
і вийшла стаття вся безбожна.
Ти вранці писав, а увечір уже
пішла твоя єресь світами;
хоч сядь та й заплач, не завернеш ніяк
газети з тяжкими гріхами.
І нарід читає, дивуєсь тобі,
як можна так явно грішити,—
пропало! Без напасті і без гріха
редактору дня не прожити.
Та в бозі надія, вій знає, що в нас
писати — то мука й покута;
ти пишеш, грішиш —1 і тобі в той сам час
провина у бога забута.
І тілько ще сам дорікаєш собі,
як маєш і час, і охоту;
а там, як прийдеться, рукою махнеш
і робиш ту саму роботу.
Так пишеш роками, все пхаєш у ту
газету, страшну ненажеру,
аж поки тобі заманеться втечи
у тиху, відлюдну печеру...
Печери вже здавна на Русі були,
і нині у нас їх багато;
в них криється русин від світа-людей
і молиться богу завзято.
В часи допотопні жив русин не сам —
в печері мав жінку і діти;
в часи християнські уже зрозумів,
що лучче самому сидіти.
І ліз у печеру, там їв корінці,
і пив із криниці лиш воду,
та думав: "Нема, як в печері, життя,
найпаче для руського роду!
Тут тихо, ні сварки, ні бійки нема,
політика нас не обходить;
нехай загибає і нарід цілий,
що нам у печерах се шкодить?!"
І нині так само: хоч русин тепер
не лізе в печеру осібно,
та з хати устроїть печеру таку,
що кращої і не потрібно.
І в ній заховається, снить, і мовчить,
та молиться господу богу,
щоб тілько не витяг його хто на ту
тернисту, народну дорогу.
У хаті спокійно, як в ямі святій,
є хліб свій, є жінка, родина,—
то що чоловіка обходить весь світ
і бідна якась Україна?
Ще якби та Русь-Україна була
багата, і славна, й свобідна;
а то і признатись до неї ніяк —
така безталанна і бідна...
Сиди ж у печері, мій брате, мовчи,
що душу і тіло положим,
злодіїв цілуй, на розбій не кричи —
а станеш угодником божим.
Угодником станеш у бога й людей,
все вище і вище ти підеш:
спершу на посади високі й важні,
а там і у небо заїдеш...
Угодники божі, печерські черці,
не гнівайтесь, прошу, на мене:
болить мене серце за землю отсю,
болить мене серце збіджене.
Тут архімандрити, як архібандити,
ереї, як прості євреї,
ту власті, щоб красти, невинних судити
за божі і людські ідеї.
1897
Про вірш
Гумористично-сатиричний вірш, у якому відвідини печер Києво-Печерської лаври стають приводом для іронії над редакторськими «гріхами» та для гострої сатири на українське «печерне» самоусунення від громадських справ і на лицемірство влади. Настрій — від жартівливого до гірко-викривального.
Історія
Вірш датовано (за виданням у квадратних дужках) 1897 роком і пов'язаний із перебуванням Осипа Маковея в Києві. Галицький письменник, який тоді мав за плечима досвід редагування газети «Буковина» в Чернівцях, сприймав Наддніпрянщину як частину спільної України й водночас гостро помічав її суспільні вади в умовах російського самодержавства.
Самоіронія щодо «редакторських провин» має автобіографічне підґрунтя: Маковей як журналіст і редактор постійно зазнавав нападок за свої публікації. Від жарту про себе поет переходить до широкого узагальнення — сатири на обивательську пасивність української інтелігенції, яка ховається від «тернистої народної дороги» у власні «печери».
Форма
Вірш написано амфібрахієм із чергуванням чотиристопних і тристопних рядків та перехресним римуванням, у якому чоловічі рими непарних рядків чергуються з жіночими парних (півднини — провини, можна — безбожна). Такий розмір надає оповіді розлогої, анекдотично-розповідної інтонації, характерної для фейлетону у віршах.
Сатиричний ефект посилюється іронічними сентенціями, вигаданими монологами «печерного русина» в лапках і мовною грою. Особливо виразним є фінальний каламбур «архімандрити, як архібандити, ереї, як прості євреї, ту власті, щоб красти», у якому співзвучність слів оголює викривальний зміст.
Як читати
Початок вірша — легкий жарт: поет тричі ходив у лаврські печери благати прощення за «тяжкі редакторські провини». Редакторство у нього постає як нескінченний гріх: стаття, написана зранку, увечері вже розходиться світом, і повернути її неможливо. Самоіронія поступово переходить у роздуми про те, як хочеться втекти від «газети, страшної ненажери» в тиху печеру.
Далі образ печери перетворюється на метафору національного характеру: «русин» відколи світ ховався в печерах, а нині, хоч і не лізе туди буквально, облаштовує з власної хати таку печеру, щоб ніхто не витяг його «на ту тернисту, народну дорогу». Іронічна порада «злодіїв цілуй, на розбій не кричи — а станеш угодником божим» викриває пристосуванство, яке веде до кар'єри «на посади високі й важні».
У фіналі сміх змінюється болем: «болить мене серце за землю отсю». Звертання до печерських ченців і гострий каламбур про архімандритів-«архібандитів» та владу, що існує, «щоб красти», звучать уже як пряме звинувачення. Маковей показує, що втеча в приватне життя робить людину співучасницею кривди, яка панує навколо.
Теми: суспільна пасивність · сатира на обивательство · редакторська праця · лицемірство влади · біль за Україну